Рекламу показываем только НЕзарегистрированным пользователям. Войдите или зарегистрируйтесь на Бухфоруме
    .

Закон об исполнительном производстве

новости законодательства для бухгалтера и предпринимателя, события, акции

Модераторы: Чихуа, vins

Правила форума
Раздел: НОВОСТИ
1. Размещая новости, желательно (но не обязательно) снабжать их собственными комментариями.
2. Новости должны корреспондировать с тематикой форума.

UNREAD_POST Ol_ua » 09 дек 2010, 19:09

8 декабря официально опубликован Закон Украины об исполнительном производстве в новой редакции, которая вступит в силу 9 марта 2011 года.
Несмотря на всю массивность Закона при первом ознакомлении с новой редакцией сложилось впечатление, что существенных изменений не так много, как можно было ожидать с учетом того, с какой эффективностью у нас исполняются судебные решения.

Приведу те основные нововведения, которые привлекли мое внимание, а в дальнейшем, надеюсь коллеги присоединяться к обсуждению ;)

1. Изначально был анонсирован новый механизм реализации и оценки арестованного госисполнителем имущества. Изменения действительно есть. Когда разберусь в деталях - отпишусь, если кого-то будет интересовать.

2. Ответственность по КоАП теперь предусмотрена не только за "невиконання законних вимог державного виконавця щодо усунення порушень законодавства про виконавче провадження,неподання або подання недостовірних відомостей про доходи і майновий стан боржника, неповідомлення боржником про зміну місця проживання чи місцезнаходження або місця роботи (отримання доходів), а також неявка без поважних причин за викликом державного виконавця", но и за "несвоєчасне подання або неподання звітів про відрахування із заробітної плати та інших доходів боржника". И увеличены размеры штрафов за это: теперь штраф может составить от 20 до 70 ннмдг, а был от 2 до 10.

3. Появится новый способ обеспечения иска - приостановление продажи арестованного имущества, если подан иск о признании права собственности на это имущество и о снятии с него этого ареста.

4. Прямо в примечании к соответствующим статьям Уголовного кодекса будет разъясняться, что считать злостным уклонением от уплаты средств на содержание детей (алиментов) либо на содержание неработоспособных родителей (будь-які діяння боржника, спрямовані на невиконання рішення суду (приховування доходів, зміну місця проживання чи місця роботи без повідомлення державного виконавця тощо), які призвели до виникнення заборгованості із сплати таких коштів у розмірі, що сукупно складають суму виплат за шість місяців відповідних платежів).

5. Оказание сопротивления госисполнителю во время исполнения им служебных обязанностей, применение к нему насилия, вмешательство в деятельность в виде какого-либо влияния с целью попрепятствовать выполнению им служебных обязанностей может повлечь уголовную ответственность по ст. 342 либо ст. 343 Уголовного кодекса.

6. Регламентирован порядок решения вопроса о временном ограничении в праве выезда за пределы Украины по представлению госисполнителя. Такой вопрос решается судом по местонахождению органа государственной исполнительной службы немедленно, без вызова и уведомления сторон при участии госисполнителя.

7. Если раньше арест на имущество либо средства банка, которые находятся на его счетах, арест на средства и другие ценности юридических либо физических лиц, находящихся в банке, осуществлялся исключительно по решению суда, то теперь основанием для таких мер может стать постановление госисполнителя.

8. Несколько новых ограничений в Законе Украины “О платежных системах и переводе средств в Украине”:
“У разі відкриття рахунка клієнтом, щодо якого існує публічне обтяження рухомого майна, накладене державним виконавцем, банк зупиняє видаткові операції з такого рахунка на суму обтяження та повідомляє державному виконавцеві про відкриття рахунка. Повідомлення про відкриття рахунка вручається державному виконавцеві власником рахунка, який зобов’язаний подати до банку документи, що підтверджують отримання державним виконавцем повідомлення.

Державний виконавець вирішує питання щодо необхідності накладення арешту на кошти боржника, що зберігаються на відкритому рахунку, та у семиденний строк з моменту надходження повідомлення інформує банк про прийняте рішення.

У разі коли державний виконавець не повідомив про прийняте рішення у встановлений строк, перебіг якого починається з дати, зазначеній у відмітці про отримання державним виконавцем повідомлення, банк відновлює видаткові операції на рахунку такого боржника”.

В принципе, многое из того, что изначально задумывалось, так реализовано и не было.
Например, изначально разработчики новой редакции Закона планировали лишить должника в исполнительном производстве возможности обжаловать действия госисполнителя в административном порядке, оставив только право на судебное обжалование. Мотивировали они это тем, что должники тем самым уклоняются от исполнения судебных решений, поскольку обжалуют каждое действие исполнителя. И в первом чтении эта норма даже была проголосована. Но в последующем ее все таки убрали как неконституционную. Но это и правильно.
Хотели также ввести админответственность за неисполнение судебных решений - не ввели, в последний момент убрали.
Аватар пользователя
Ol_ua
 
Сообщений: 585
Зарегистрирован: 04 дек 2010, 22:20
Благодарил (а): 80 раз.
Поблагодарили: 77 раз.

UNREAD_POST Ol_ua » 03 янв 2011, 02:33

Добавлю, что изменятся сроки предъявления документа к исполнению, в частности общий срок сократится с трех лет до одного года. Но это правило будет распространятся только на те исполнительные документы, которые будут выдаваться после 09.03.2011 г.


Стаття 22. Строки пред'явлення виконавчих документів до виконання

1. Виконавчі документи можуть бути пред'явлені до виконання в такі строки:

1) посвідчення комісій по трудових спорах, постанови судів у справах про адміністративні правопорушення та постанови органів (посадових осіб), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення, - протягом трьох місяців;

2) інші виконавчі документи - протягом року, якщо інше не передбачено законом.

2. Строки, зазначені у частині першій цієї статті, встановлюються для:

1) виконання судових рішень - з наступного дня після набрання рішенням законної сили чи закінчення строку, встановленого у разі відстрочки чи розстрочки виконання рішення, а в разі якщо судове рішення підлягає негайному виконанню, - з наступного дня після його постановлення;

2) виконання рішень комісій по трудових спорах - з дня видачі посвідчення на примусове виконання рішення;

3) інших виконавчих документів з наступного дня після набрання ними юридичної сили, якщо інше не передбачено законом.

3. Рішення про стягнення періодичних платежів (у справах про стягнення аліментів, про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров'я, втратою годувальника тощо) можуть бути пред'явлені для виконання протягом усього періоду, на який присуджені платежі.

4. Строки пред'явлення виконавчих документів до виконання встановлюються для кожного платежу окремо.
Аватар пользователя
Ol_ua
 
Сообщений: 585
Зарегистрирован: 04 дек 2010, 22:20
Благодарил (а): 80 раз.
Поблагодарили: 77 раз.

UNREAD_POST vins » 23 май 2012, 09:38

Добавлю, что и Инструкция по совершению исполнительных действий тоже меняется.
Материал по этому поводу

Руководство по исполнению
Порядок принудительного исполнения судебных решений получил большую конкретизацию в новой Инструкции


Существующая десятилетиями проблема неисполнения судебных решений начала решаться несколько недель тому назад. По крайней мере, своей целью одолеть указанную проблему ставит вступившая в силу Инструкция по организации принудительного исполнения решений, утвержденная приказом Министерства юстиции Украины от 2 апреля 2012 года № 512/5 (новая Ин­струкция). Данный документ заменил собой целый ряд документов, важнейшую роль среди которых играла Инструкция о проведении исполнительных действий, утвержденная приказом Министерства юсти­ции Украины от 15 декабря 1999 года № 74/5 (предыдущая Инструкция).

Достоинством новой Инструкции можно назвать то, что она уточняет суть и механизм реализации прав сторон исполнительного производства, а также полномочий государственного исполнителя.
В частности, уточняется право на ознакомление с материалами исполнительного производства. Сторона может знакомиться с материалами исполнительного производства в соответствующем органе ГИС в специально выделенное для приема граждан время и в том объеме, в котором она желает, по устному ходатайству к государственному исполнителю. В случае желания стороны ознакомиться с материалами в другое время исполнительное производство предоставляется ей для ознакомления на основании письменного заявления, в котором указываются желаемая дата и время ознакомления, с резолюцией начальника отдела, которому непосредственно подчинен государственный исполнитель. Ознакомление с материалами исполнительного производства осуществляется в помещении органа ГИС и в присутствии государственного исполнителя.
В случае предъявления к исполнению исполнительного документа, по которому предоставлена рассрочка исполнения, исполнительное производство открывается в части, по которой истек срок уплаты. Постановление о взыскании исполнительного сбора в таком случае выносится в размере десяти процентов суммы, подлежащей принудительному взысканию. Если решение о взыскании средств было исполнено должником частично до начала его принудительного исполнения, исполнительский сбор взыскивается с суммы, которая не была оплачена должником самостоятельно.
Перед обращением в суд с представлением о вынесении постановления о розыске должника — физического лица или ребенка государственный исполнитель принимает следующие меры, направленные на установление их фактического местонахождения: получение ответа на запрос от соответствующих территориальных органов МВД Украины по месту регистрации лица; получение информации от участников исполнительного производства и других лиц, в том числе устно, о возможных местах нахождения должника; проверяет присутствие должника по возможным местам его обитания, установленным во время проведения исполнительных действий; получение информации о месте работы должника; получение информации о должнике из других источников.
Уточняется и реализация права госис­полнителя на получение вознаграждения за своевременное и полное исполнение решения. При достаточности и обоснованности оснований для выплаты уполномоченные должностные лица обязаны утвердить заявление госисполнителя о вознаграждении в течение пяти рабочих дней с даты его получения. В случае отказа заявление в тот же срок возвращается с обоснованием оснований отказа.
При принятии решения учитывается объем бюджетных ассигнований, установленных сметой на соответствующий год.

Согласно предыдущей Инструкции, одним из элементов акта описи и ареста имущества являлись оценка каждого внесенного в акт предмета и общая стоимость всего имущества. А в новой Инструкции цена указывается в отдельном акте, который составляется в трех экземплярах.
И старый, и новый документы предполагают право госисполнителя самостоятельно определить стоимость имущества, если взыскатель и должник или их представители присутствуют при описи и аресте имущества и не возражают против определения стоимости имущества. Новая Инструкция отводит на оценку имущества срок до пяти рабочих дней с момента проведения описи и ареста имущества.
Отличие состоит и в том, что в предыдущей редакции Инструкции госисполнитель имел право проводить оценку имущества должника, но только если стоимость имущества не превышала ста не облагаемых налогом минимумов доходов граждан (1700 грн). В новом же нормативном акте госисполнитель имеет право оценивать и более дорогостоящие предметы — главное, чтобы стороны производства «сошлись» в цене.
В новой Инструкции расписывается, что для определения стоимости имущества государственный исполнитель использует «свои знания, данные СМИ, сведения сторон исполнительного производства и других лиц, которых госисполнитель в случае необходимости может привлечь к проведению оценки».

Конкретизировано и право госисполнителя обратиться в суд для ограничения выезда должника за границу. Так, при обращении госисполнитель должен привести подтверждение факта уклонения должника от выполнения своих обязательств. «В представлении должны быть определены меры (временное ограничение в праве выезда за пределы Украины с изъятием паспортного документа или без такового), наименование органов, которые должны их осуществить», — говорится в Инструкции.
Коснулись изменения и такого важного вопроса, как порядок выселения. В случае если лицу, подлежащему выселению, должно быть предоставлено другое жилое помещение, государственный исполнитель направляет в соответствующий орган уведомление в письменной форме о сроке исполнения решения о предоставлении такого помещения. В новой Инструкции уточняется, что этот срок не может превышать одного месяца.

Детально урегулировано, какие реквизиты должен содержать документ госисполнителя — к ним относятся постановление, акт, требование, поручение, запрос. Вместе с тем некоторые вопросы остались открытыми. Следует отметить, что новая Инструкция не устанавливает максимального срока выполнения требования. Также не указывается и срок ответа на запрос.
Среди норм новой Инструкции есть и такие, которые создают новые вопросы даже по сравнению с законом. Так, статья 7 Зако­на Украины «Об исполнительном производстве» предполагает, что госисполнитель «по необходимости привлекает понятых, работников органов внутренних дел, представителей органов опеки и попечительства, других органов и учреждений в порядке, установленном настоящим Законом». Пре­дыдущая Инструкция позволяла привлекать определенные государственные органы в порядке, предусмотренном законом или специальными нормативными актами. В последних должны были быть названы основания для привлечения «помощников» госисполнителя. Например, для привлечения сотрудников ОВД таким основанием является риск для жизни и здоровья госисполнителя.
Однако в ныне действующей Инструк­ции госисполнителям позволяется привлечение «других» органов, предприятий, учреждений, организаций, должностных лиц и физических лиц, «если их присутствие может способствовать своевременному и полному исполнению решений» (пункт 2.5 Инструкции). В случае необходимости для проведения или организации исполнительных действий государственный исполнитель имеет право привлечь субъектов хозяйствования. При этом выносится постановление, в котором обязательно указываются обстоятельства, обусловившие привлечение определенных лиц. Под контролем госис­полнителя такие лица имеют право «совершать действия». Кто же станет этими лицами? Данный вопрос требует разъяснения со стороны Минюста во избежание возможных недоразумений.

Виталий ДУДИН
«Юридическая практика»
Аватар пользователя
vins
 
Сообщений: 6654
Зарегистрирован: 27 дек 2010, 12:38
Благодарил (а): 2704 раз.
Поблагодарили: 2891 раз.

UNREAD_POST vins » 17 июл 2012, 12:26

  • В Україні діяльність судів та виконавчої служби взаємопов’язані, але суддям надано певні пільги й певну владу, яких державні виконавці не мають. Чому?

    Ще до створення Державної виконавчої служби був такий інститут судових виконавців, які існували при судах: суддя виносив рішення, визначав по справі та організовував процес, а судовий виконавець відігравав допоміжну роль (тим більше на той час професія судового виконавця не потребувала особливих кваліфікаційних вимог, наприклад, можна було влаштуватися на роботу в 17 років, тільки-но закінчивши школу, не маючи життєвого досвіду та юридичної освіти). З прийняттям Закону України «Про державну виконавчу службу» відбулася реформа в 1998–1999 роках. Тоді кардинально спробували змінити підхід до самої системи організації примусового виконання рішень, і в тому числі щодо підвищення статусу державного виконавця. Законодавець поставив вимогу: державні виконавці повинні обов’язково мати вищу юридичну освіту. Розуміючи, що на той момент в Україні майже не було держвиконавців з вищою юридичною освітою, запровадження такої кваліфікаційної вимоги відбувалося поетапно.

    До 2003 року допускалася робота в органах Державної виконавчої служби державних виконавців, які не мають повної вищої юридичної освіти, тобто законодавець визначив, що за цей час, з 1998 року державні виконавці мали б уже здобути юридичну освіту.

    Лише після цього, з 2003 року, корпус держвиконавців як такий фактично сформувався. Одночасно сформувалася і сама професія державних виконавців, зовсім інша, відмінна від тієї інституції судових виконавців, яка існувала до 1998 року. І, відповідно, уже почали поставати питання про необхідність підвищення правового статусу і соціального рівня державних виконавців. Зокрема, з 2003 року держвиконавців виділили окремим рядком серед працівників інших органів державної влади (щодо порядку і умов оплати праці). Тобто їхній статус за умовами оплати праці був на той час вже дещо вищим. Була встановлена ще так звана президентська надбавка для державних виконавців: Президент України у 2003 році своїм Указом встановив, що держвиконавці мають отримувати додаткову оплату, зважаючи на умови їхньої праці.

    Окрім того, що штат державних виконавців збільшився, також спробували підняти рівень їхнього правового захисту. До Кодексу про адміністративні правопорушення внесли зміни: державних виконавців додали до переліку суб’єктів, уповноважених складати протоколи про адміністративні правопорушення. Останній крок було зроблено у 2010 році, коли Верховна Рада прийняла Закон України «Про вдосконалення процедури примусового виконання рішень», яким викладено в новій редакції Закон України «Про виконавче провадження», змінено положення Закону України «Про державну виконавчу службу» і, в тому числі, прийнято зміни до Кримінального кодексу, де державний виконавець вже був прописаний як суб’єкт, який перебуває під особливим захистом держави. Тобто якщо, наприклад, чиняться перешкоди державному виконавцю, то вже саме це діяння кваліфікуватиметься як особлива кваліфікуюча ознака для вирішення питання про притягнення особи до кримінальної відповідальності. Таким чином відбулося виокремлення держвиконавців від інших суб’єктів владних повноважень.
  • Чи змінилися підходи у роботі Державної виконавчої служби від часів її створення?

    Звичайно, змінилися. Я закінчував вуз у 2000 році, у нас був курс цивільно-процесуального права, і на останніх лекціях курсу, які відносились до організації процедури примусового виконання рішень, лектор казав: «Ну там все просто – віддали виконавчий лист судовим виконавцям, і вони все роблять». На той час існував Цивільно-процесуальний кодекс, який регламентував роботу тоді ще судових виконавців. Там було всього кілька статей, якими визначено, що рішення суду виконується судовим виконавцем, судовий виконавець має право робити запити, входити до приміщень, накладати арешт на майно. Окремі процесуальні дії судовий виконавець вчиняв за погодженням судді або на підставі ухвали суду. Умовно кажучи, ніякої процедури примусового виконання як такої структурованого та розбитого на стадії процесу примусового виконання не існувало, все залишалося на розсуд судового виконавця: як організувати процес і тому подібне. А вже з 1999 року, коли прийняли першу редакцію Закону України «Про виконавче провадження», – з огляду на те, що за цей час на виконання органам Державної виконавчої служби передали, окрім виконавчих листів, які видавалися судами загальної юрисдикції, і постанов про притягнення до адміністративної відповідальності, також накази господарських судів, виконавчі написи, посвідчення комісій по трудових спорах, плюс дуже широко в Україні поширилася практика надання юрисдикційних повноважень іншим органам державної влади (наприклад, вимоги Пенсійного фонду, які обов’язкові до виконання), – для державних виконавців необхідно було визначити процедуру організації примусового виконання.

    Для прикладу: якщо судовий виконавець отримував виконавчий лист, він зараз же біг на дільницю до боржника і там питав, чому не виконується рішення, процесуальні документи складав на звичайних аркушах паперу, що рішення виконано, писав помітку. І на цьому процес закінчувався. Уже з 1999 року стало зрозуміло, що треба виконавче провадження як таке відкривати; що це окремий, навіть з етимології цього слова, вид провадження, відмінний від судового; державний виконавець, починаючи провадження, виносить постанову про відкриття, яку направляє боржнику, де встановлює термін для добровільного виконання. Так само було визначено і стадію завершення виконавчого провадження.
  • Узагалі процедура примусового виконання рішення стосовно юридичних осіб досить складна. Яким чином запроваджувалася практика стягнення боргів з підприємств, установ, організацій?

    Зважаючи на те, що на той час ця процедура примусового виконання, не була досконала – треба взяти до уваги, що вона вперше в Україні запроваджувалася, багато реалій практики не були враховані, особливо у зв’язку з тим, що тоді ще не було досвіду стягнення з юридичних осіб (у той період стягненням з юридичних осіб займалися податкові органи). Таке стягнення відбувалося за досить простою процедурою, оскільки усі юридичні особи мали тільки один рахунок (у виняткових випадках, передбачених законодавством, могли ще мати додатковий рахунок): достатньо було заблокувати його, і все. Тоді дійсно поставало питання: для чого це мають робити судові виконавці? Адже податківці могли самі списувати кошти таким простим способом.

    Коли вже дозволили юридичним особам відкривати рахунки, – якщо пам’ятаєте, були такі зміни і в економічному житті країни, коли спростили систему доступу до бізнесу і тому подібне, – тоді постало питання необхідності відпрацювання методики, яким чином стягнути кошти з таких боржників.

    Оскільки змінилися соціально-економічні умови в країні, на той час почав розвиватися бізнес у державі, юридичним особам дозволили займатися майже усіма видами діяльності, спростили отримання доступів: ліцензій тощо. Також дозволили мати рахунки і урізноманітнили господарську діяльність тим, що почали видавати виконавчий напис. Значного поширення набули застава, іпотека та інші засоби забезпечення зобов’язань. Виникло питання про необхідність відпрацювання нової методики зі звернення стягнення на майно юридичних осіб (оскільки майно можна було переховувати, наприклад, у філіях, а кошти – перекидати на різні рахунки).

    Для державного виконавця необхідно було ці моменти не те щоб узагальнити, а радше ввести його в розуміння того, яким чином функціонує юридична особа. У зв’язку з цим у законі тоді вже визначили основні методичні етапи з учинення тих чи інших виконавчих дій. Порівняльний приклад можна взяти з кримінально-процесуального законодавства щодо методології та тактики проведення окремих слідчих дій. Наприклад, свідків потрібно допитувати окремо, по одному. Хоча для практика це зрозуміло, але такі моменти закладаються в Кримінально-процесуальному кодексі. Те саме було зроблено в Законі України «Про виконавче провадження». Наприклад, державний виконавець насамперед повинен перевірити рахунки боржника, тобто намагатися звернути стягнення на кошти. Уже після того, які він не знайде коштів на рахунках, він приступає до звернення стягнення на майно боржника. Наприкінці 90-х – початку 2000-х років багато юридичних осіб займалися виробничою діяльністю, господарська ж діяльність асоціювалася більше з якимись промисловими підприємствами тощо.

    Для державного виконавця тоді було необхідно визначити, на яке саме майно, на яку саме продукцію він звертає стягнення: від продукції, яку виробляє підприємство до основних виробничих фондів. Такі моменти були відпрацьовані в законодавстві. Одночасно для держвиконавця також заклали методичні основи щодо звернення стягнення на майно фізичної особи. Раніше стягнення з фізичних осіб полягало в основному в штрафах, аліментах чи дрібних стягненнях, наприклад, у зв’язку із залиттям квартири чи грошовою позикою. Ну яка там сума боргів була? Не більше кількох тисяч гривень виходило.
  • Яким чином розповсюджувалася методика звернення стягнень на майно різного виду?

    Уже починаючи з 2000-х років люди отримували доходи від підприємницької діяльності, зарплати тоді підвищилися, з’явилася можливість отримувати кредити в банках, тобто в людей утворилася грошова маса, яка почала міняти своїх «розпорядників». А з кожним роком суми таких коштів збільшувалися. Якщо до того у державного виконавця не було розповсюдженої практики, наприклад, звернення стягнення на житло боржника (звернення стягнення на транспортні засоби також не було поширеним), то, з огляду на ті суми стягнення, які почали пред’являтися до державних виконавців з початку з 2000-х років, також постало питання про необхідність методичної допомоги для держвиконавця, як працювати з цією заборгованістю.

    Передусім відпрацювали за методикою, що державний виконавець намагається перевірити майновий стан боржника щодо можливості звернення стягнення на майно, скажімо, від якого не залежить його життєдіяльність. Наприклад, держвиконавець спочатку заходить до приміщення і описує те майно, яке там бачить. Потім звертає стягнення на інше рухоме майно, у тому числі транспортні засоби. І в останню чергу він звертає стягнення на житло боржника. У той же період почав розвиватися інститут права власності на землю, коли багато громадян отримали земельні ділянки не для індивідуальних потреб (садівництво і городництво), а почали придбавати земельні ділянки як товар. Для державного виконавця постало питання: як звертати стягнення на ці земельні ділянки? Багато земельних ділянок були неналежним чином оформлені в прив’язці до домоволодіння, яке розташоване на цій земельній ділянці (якщо там були самобуди тощо). Коли на земельній ділянці не зареєстровано будинок, яким чином звертати на нього стягнення? Це буде класифікуватися як окремі будівельні матеріали і окрема земельна ділянка як така, що за документами офіційно вважається чистою? І що буде, якщо будинок – це окремий об’єкт?
  • Як Ви оцінюєте результат удосконалення та розвитку процедури проведення виконавчих дій? Якими були основні недоліки цього процесу?

    Україна зробила крок у новий виток розвитку економічних відносин, і саме в цей момент було вчасно прийнято новий Закон «Про виконавче провадження». Звичайно, на той час реформа виконавчого провадження одразу не змогла досягти всіх позитивних результатів щодо введення процедури проведення виконавчих дій. Наприклад, якщо до 1999 року державний виконавець розпочинав виконавче провадження, просто отримавши виконавчий лист від судді, і нікого йому не потрібно було повідомляти: він одразу розпочинав виконавчі дії, які полягали в тому, що він приходив до боржника і казав: «У тебе борг. Коли гроші заплатиш?». Після чого для державного виконавця раптом створили «церемоніал». У нього з’явилась обкладинка провадження, він туди вносить перший процесуальний документ – постанову про відкриття виконавчого провадження. Відраховує сім днів для добровільного (самостійного) виконання рішення, потім розпочинає примусове виконання. Існувала також і така постанова про початок примусового виконання, яку він теж «урочисто» відправляв сторонам виконавчого провадження. За великим рахунком, кожен свій крок держвиконавець оформляв певним процесуальним документом.

    Раніше, коли державний виконавець з’ясовував місце проживання, він телефонував до адресного бюро, де йому повідомляли: боржник такий-то, зареєстрований за такою адресою. Він писав олівцем у себе помітку і виходив за цією адресою. Зараз такий простий запит він мусить робити письмово, офіційно, як вимогу державного виконавця надати інформацію. А далі чекає офіційної письмової відповіді. І лише після цього повідомляв боржнику про те, що він приїде за цією адресою, перевірить майновий стан, складе акт. Тобто по суті процес примусового виконання занадто формалізувався.

    За великим рахунком, для чого нам потрібна постанова про відкриття виконавчого провадження? Ніякої процесуальної ролі вона не відіграє. Але на той час почала активізуватися діяльність суддів. Вони зрозуміли свою незалежність з прийняттям Конституції. Саме тоді вивели їх з організації підпорядкування Міністерства юстиції. І почалися масові нарікання, скарги громадян, представників юридичних осіб про те, що вони не знали про наявність судового рішення про стягнення з них коштів. Це було також пов’язано з тим, що з кінця 1990-х років, коли скасували інститут прописки, встановили інститут реєстрації і свободу пересування особи, у документах почали зазначати: наприклад, «зареєстрований у місті Очаків». А проживає особа фактично в Ужгороді, і при укладенні угоди всі місця реєстрації прописувались «місто Очаків». Зрозуміло, що всі повістки, всі документи йшли за адресою реєстрації, а боржник фактично проживав в іншому населеному пункті.

    У цій площині законодавство не до кінця було врегульовано. І тому люди справді не знали, що відкривається відносно них виконавче провадження. А стягувач фактично знав, що боржник проживає в місті Ужгород і йшов до ужгородського виконавця, відносив йому виконавчий документ для відкриття виконавчого провадження. І тому, коли поставало питання щодо необхідності залишати строк для добровільного виконання, законодавець приймав рішення, зважаючи на те, що людина може дійсно не дізнатися про наявність судового рішення щодо неї. Тому вважали, що краще такий строк для самостійного виконання залишити, щоб боржник мав можливість або вжити заходів щодо оскарження за цей час рішення, чи справді тоді вже вирішити питання про самостійну сплату боргу. Одночасно було введено поняття «санкція для боржника за невиконання рішення» у вигляді виконавчого збору.
  • Як наразі вирішується питання доступу державного виконавця до інформації про боржника? Чи потребує удосконалення цей механізм? Що для цього необхідно?

    На сьогодні в нашій державі існує не зовсім досконала система реєстрації інформації про боржника і його майновий стан. Візьмемо, наприклад, податкову службу. Якщо ми ведемо мову про боржника – юридичну особу, то держвиконавець направляє запит до податкової служби для того, щоб з’ясувати інформацію про рахунки цієї юридичної особи. Нині суди при розгляді заяв, позовів відносно юридичних осіб, встановлюють ідентифікаційний код юридичної особи, і за цим кодом податкова відразу ідентифікує юридичну особу та надає інформацію про її рахунки.

    Якщо йдеться про фізичну особу – боржника (про фізичних осіб ми запитуємо інформацію на місцях, джерелах отримання доходів боржника – фізичної особи), єдиним ідентифікатором фізичної особи є ідентифікаційний код або ж якщо особа через особисті переконання відмовилась від коду, – то її особисті паспортні дані. Однак у 98% випадків стягнення з фізичної особи суд ніколи не зазначає ідентифікаційний код боржника – фізичної особи. Проте база даних податкової служби побудована таким чином, що ідентифікувати особу можливо лише за її ідентифікаційним кодом. Нині за всіма зобов’язаннями відносно фізичних осіб стягувачі, як правило, не знають ідентифікаційного коду боржника – фізичної особи; суди цю інформацію також не встановлюють. Це йде від тієї старої радянської моделі, коли зазвичай позов подавався за місцем прописки чи за місцем роботи особи, оскільки в конкретному районі така особа з таким прізвищем одна, унікальна, всі її знають і ні з ким не переплутають. Коли державний виконавець направляв до районної податкової інспекції запит, там знали, що в їхньому районі зареєстрований лише один боржник Сидоров Микола Семенович, інших не було.

    Тепер, коли виникло питання про обмін інформацією на центральному рівні через загальну базу Державної податкової адміністрації України, то виявляється, що Сидорових Микол Семеновичів може бути 56. Якого з Сидорових мав на увазі суд? З кого саме суд присудив стягувати кошти? У зв’язку з цим за відсутності ідентифікаційного коду фізичної особи перед державним виконавцем постає питання.
  • Яка ситуація із процедурою звернення стягнення на рухоме та нерухоме майно боржника?

    Так само постала проблема щодо звернення стягнення на рухоме і нерухоме майно боржника, який підлягає державній реєстрації. На сьогодні існує Єдиний державний реєстр заборон відчуження об’єктів нерухомого майна і Єдиний державний реєстр відчуження об’єктів рухомого майна. За цими реєстрами державний виконавець вносить заборону на відчуження об’єкта чи всього майна, що належить боржнику. Однак до цього часу в Україні не створено єдиної системи реєстрації об’єктів нерухомого майна за фізичними особами. Бази даних розпорошені по кожному конкретному БТІ або управлінню земельних ресурсів чи земельного кадастру по всій Україні.

    Наприклад, фізична особа – боржник може бути зареєстрована в місті Києві. По місту Києву за боржником нерухомого майна не зареєстровано, однак він родом з міста Сум, де у спадщину отримав квартиру. Але державний виконавець у місті Києві ніколи не здогадається, що потрібно направити запит до БТІ в місті Суми, аби перевірити, чи не зареєстровано там нерухоме майно за цією особою. Для чого держвиконавець вносить заборону на відчуження всіх об’єктів нерухомого майна, які можуть бути зареєстровані за цією особою? Якщо ця особа намагається відчужити майно, яке зареєстровано за нею в місті Суми, то нічого не вийде. Вона тоді вимушена буде звертатися до державного виконавця з «пропозицією» погашення боргу «в обмін» на зняття арешту з майна. У зв’язку з цим виникає багато прикрих ситуацій, коли державний виконавець, накладаючи обтяження на відчуження майна і вводячи дані відносно особи боржника тільки за прізвищем, ім’ям і по батькові, тим самим накладає обтяження на всі співпадіння цієї особи-боржника.

    І ось до нас доходять численні скарги, коли виконавець наклав арешт на майно у місті Чернівцях, наприклад, Ситніцької Аліни Миколаївни, а виявилось, що майно зареєстровано в місті Донецьку за такою же Ситніцькою Аліною Миколаївною. І та Ситніцька Аліна Миколаївна, яка проживає в Донецьку, обґрунтовано заявляє: «Чому я маю звертатися до чернівецького виконавця, писати йому листа, повідомляти, що я – не той боржник, який у Вас у виконавчому документі, оскільки виконавець сам порушив моє право власності на майно і сам повинен це порушення усунути». А поза тим державний виконавець ставить правильно питання.
  • Досить часто виникають проблеми з ідентифікацією тієї чи іншої фізичної особи. Яке Ваше бачення вирішення цього питання?

    Ми знову підійшли до проблеми, що жоден юрисдикційний орган в Україні на сьогодні не встановлює особу боржника-відповідача. Я вже не кажу про проблему, яка виникає у нас з адміністративними штрафами. Особливо це стосується штрафів органів ДАІ, де ідентифікаційні дані особи встановлюються тільки зі слів порушника. Максимум перевіряється співпадіння працівником ДАІ за водійським посвідченням (а у водійському посвідченні пишеться тільки прізвище, ім’я, по батькові).

    В Україні жодного іншого засобу достовірної ідентифікації особи, окрім її ідентифікаційного коду, зараз не існує. Тому ми вважаємо, що необхідно глобально підійти до того, щоб ті органи, які виносять рішення зі стягнення з особи, в обов’язковому порядку ідентифікували особу, відносно якої проводиться провадження. Наприклад, побутова ситуація: сусід залив сусіда. Той сусід, що знизу, подає до нього позов. Він знає тільки прізвище, ім’я по батькові, номер квартири свого кривдника. Але він не знає його ідентифікаційного коду, і на будь-який запит, який би він не надіслав до податкової, йому жодна податкова таку інформацію не надасть: конфіденційна інформація. Цю інформацію зможе отримати тільки суд. Зрозуміло, це буде певне затягування процесу, але без цього із ситуації не вийдемо, оскільки державний виконавець на сьогодні розводить руками: «Я маю повноваження перевіряти майновий стан тощо, але не можу з’ясувати і перевірити повний майновий стан без ідентифікації особи-боржника».
  • А що необхідно, аби цей механізм привести до належного стану? Щоб не мали такої проблеми державні виконавці, та й громадянам було краще?

    Для цього на стадії розгляду справи юрисдикційний орган просто має встановити, відносно кого він виносить рішення. У 2010 році з прийняттям нової редакції Закону України «Про виконавче провадження» державним виконавцям надано було право прямого безпосереднього доступу до електронних баз даних, які містять інформацію про боржника і його майно. Тобто держвиконавець уже зі свого робочого місця може без направлення письмових запитів чи дзвінків до податкової направляти електронні запити на отримання такої інформації. Нині підписані спільні накази з Пенсійним фондом України та Державною податковою службою України. Податкова надає нам інформацію за боржниками – юридичними особами щодо наявних за ними зареєстрованих рахунків і за фізичними особами щодо джерел отримання ними доходів. Але знову ж таки, повторюсь, у нас проблема ідентифікації фізичних осіб – боржників, оскільки податкова надає нам, умовно кажучи, на наш запит у рамках виконавчого провадження про стягнення з конкретної фізичної особи 47 співпадінь. Відносно якої особи з 47 державний виконавець має проводити виконавчі дії – невідомо і незрозуміло. Тож цей механізм потребує доопрацювання.

    Наведемо для прикладу кілька цифр. Протягом 2011 року знаходилося на виконанні понад 9,5 мільйона виконавчих проваджень. Цифра величезна, з огляду на те, що населення України становить 48 мільйонів. Із цих 9,5 мільйона виконавчих проваджень близько 5 мільйонів – стягнення на користь держави. З цих стягнень на користь держави тільки штрафів органів ДАІ трохи більше 3,5 мільйона. А відповідно до Закону України «Про виконавче провадження» якщо сума стягнень не перевищує 3 мінімальних розмірів заробітної плати, державний виконавець звертає стягнення на доходи боржника без перевірки його майнового стану. Тут законодавець пішов за принципом співрозмірності відповідальності за вчинений проступок, щоб не було спокуси в держвиконавця реалізувати будинок боржника чи його квартиру за штраф у розмірі 560 гривень. Тому державному виконавцеві на сьогодні вкрай необхідна інформація про джерела отримання доходів.
  • Чітка схема ієрархічної підпорядкованості ДВС передбачає водночас можливість подвійного підпорядкування регіональних та територіальних органів Державної виконавчої служби не тільки Міністерству юстиції України, а й територіальним управлінням юстиції. Чи не призвело таке фактичне підпорядкування місцевій владі до проблем виконавчої служби на місцях?

    У 2010 році вийшов Указ Президента про утворення Державної виконавчої служби, як, зокрема, центрального органу виконавчої влади. До цього моменту Державна виконавча служба знаходилася в системі Міністерства юстиції. Відповідно і регіональні її органи, і територіальні, також входили до складу міністерства. Раніше існував департамент Державної виконавчої служби в складі Мін’юсту як структурний підрозділ. На базі цього департаменту була утворена Державна виконавча служба як окрема юридична особа, як центральний орган виконавчої влади. А інша низова ланка залишилась, як і була, з тією ж самою системою устрою і контролю.

    Щодо наявності проблем, то вони значною мірою мають формальний характер. Для організації окремої юридичної особи, окремої служби, незалежної від управління юстиції органу, необхідні такі обов’язкові атрибути для будь-якого органу державної влади, як канцелярія, бухгалтерія, кадрова служба, відділ матеріально-технічного забезпечення тощо. Відомо, що протягом 2011 року штат працівників органів державної влади скорочено на 30%. В аспекті Державної виконавчої служби України це означає, що нових працівників не додасться і за рахунок тих людей, які виконували поточні функції з організації примусового виконання рішень на рівні областей, районів, мали б створювати посади тих же бухгалтерів, кадрових працівників і т. ін. Тобто на виконання основної функції з примусового виконання людей виділено було б ще менше.

    Тож у зв’язку з цим було прийнято рішення залишити таку систему, яка є, оскільки управління юстиції продовжують «обслуговувати» в кадрових, матеріально-технічних питаннях, нараховувати заробітну плату тощо. А з усіх процесуальних питань щодо організації примусового виконання рішень залишається вертикаль через Державну виконавчу службу України. Усі питання, які стосуються організації примусового виконання рішень, питання контролю за діяльністю управлінь ДВС та відділів ДВС, підпорядковуються безпосередньо Державній виконавчій службі. Крім того, питання кадрового призначення керівників обласних управлінь ДВС, начальників відділів примусового виконання рішень, а також начальників районних відділів ДВС залишилося за Державною виконавчою службою України. Призначення цих осіб здійснюється безпосередньо головою служби. Тобто весь керівний склад по вертикалі підпорядкований Державній виконавчій службі. Питання матеріально-технічного, фінансового забезпечення і кадрового супроводу покладається на відповідні територіальні управління юстиції. Отже, тут можна порівняти навіть із великими компаніями, що зі сторони наймають компанії, які займаються кадровими, бухгалтерськими питаннями.

    Директор Департаменту організації та контролю за виконанням рішень Державної виконавчої служби України Олексій Соломко
Аватар пользователя
vins
 
Сообщений: 6654
Зарегистрирован: 27 дек 2010, 12:38
Благодарил (а): 2704 раз.
Поблагодарили: 2891 раз.

UNREAD_POST bur » 27 фев 2014, 21:51

П О С Т А Н О В А № 6

ПЛЕНУМУ ВИЩОГО СПЕЦІАЛІЗОВАНОГО СУДУ УКРАЇНИ
З РОЗГЛЯДУ ЦИВІЛЬНИХ І КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВ


від 07 лютого 2014 року


Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або
бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи
державної виконавчої служби під час виконання судових рішень
у цивільних справах

Скрытый текст: показать
Законом України від 04 листопада 2010 року № 2677-VI «Про внесення змін до Закону України «Про виконавче провадження» та деяких інших законодавчих актів України щодо вдосконалення процедури примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб)» Закон України «Про виконавче провадження» викладено у новій редакції, чим удосконалено захист прав учасників виконавчого провадження та осіб, які залучаються до проведення виконавчих дій, шляхом оскарження рішень, дій або бездіяльності державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби.
З метою усунення недоліків у розгляді таких скарг, а також роз’яснення питань, що виникли у суддів, забезпечення правильного й однакового застосування відповідного законодавства, керуючись статтею 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», пленум Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ постановляє дати судам такі роз’яснення:

1. Відповідно до частини п’ятої статті 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов’язковими до виконання на всій території України. У пункті 9 частини третьої статті 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено обов’язковість рішень суду.
Судові рішення, що набрали законної сили, обов’язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, – і за її межами.
Отже, виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.
Одним із засобів юридичного захисту сторін виконавчого провадження при проведенні виконавчих дій є судовий контроль за виконанням судових рішень у цивільних справах, який передбачає, зокрема, можливість здійснення певних процесуальних дій у виконавчому провадженні лише з дозволу суду, а також обов’язок суду розглянути скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби й позови, що виникають із відносин щодо примусового виконання судових рішень.

2. При розгляді справ за скаргами сторін виконавчого провадження на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби суди повинні керуватися положеннями Конституції України, пункту 1 статті 6, статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (РИМ, 4.XI.1950), статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК), законами України: від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», від 24 березня 1998 року № 202/98-ВР «Про державну виконавчу службу», від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження» (у редакції Закону України від 04 листопада 2010 року № 2677-VI) (далі – Закон про виконавче провадження), іншими нормативно-правовими актами, які регулюють примусове виконання судових рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини, тощо.

3. При розгляді скарг на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби суди повинні враховувати, що Законом про виконавче провадження передбачено заборону на зловживання процесуальними правами під час здійснення виконавчого провадження. Так, державний виконавець зобов’язаний вживати передбачені Законом про виконавче провадження заходи примусового виконання рішень, неупереджено, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії (частина перша статті 11), а особи, які беруть участь у виконавчому провадженні, зобов’язані сумлінно користуватися усіма наданими їм правами з метою забезпечення своєчасного та в повному обсязі вчинення виконавчих дій (частина сьома статті 12).
У зв’язку із цим у разі доведення факту зловживання процесуальними правами чи невиконання обов’язків, передбачених статтею 12 Закону про виконавче провадження, під час здійснення виконавчого провадження зазначене може бути підставою для відповідного реагування, зокрема звернення до суду з поданням про тимчасове обмеження боржника у праві виїзду за межі України згідно зі статтею 377-1 ЦПК, пунктом 18 частини третьої статті 11 Закону про виконавче провадження тощо.

4. Відповідно до статті 383 ЦПК, частини першої статті 12, частини четвертої статті 82 Закону про виконавче провадження право на оскарження рішення, дії або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до ЦПК, мають лише сторони виконавчого провадження, якщо вважають, що порушено їх права чи свободи. При цьому вони набувають процесуального статусу заявника.
На підставі статті 8 Закону про виконавче провадження сторонами у виконавчому провадженні є стягувач і боржник. Суди мають ураховувати, що до учасників виконавчого провадження, які мають право оскаржити рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби, належать також представники сторін за законом чи договором, які діють від їх імені.
Прокурор має право звернутися до суду зі скаргою у зазначених справах не лише як учасник виконавчого провадження, статусу якого він набуває при відкритті виконавчого провадження за його заявою у випадках представництва інтересів громадянина або держави в суді (частина перша статті 7, пункт 2 частини першої статті 19 Закону про виконавче провадження), а й при здійсненні представництва в суді особи, яка є стороною виконавчого провадження, відповідно до Закону України від 05 листопада 1991 року № 1789-XII «Про прокуратуру», статей 45–46 ЦПК.
Разом із тим у разі відхилення подання прокурора в цілому чи частково або неповідомлення прокурора державною виконавчою службою про результати його розгляду прокурор може звернутися до суду в порядку адміністративного судочинства з позовом про визнання протиправним рішення чи окремих його положень і щодо скасування або визнання нечинним рішення чи окремих його положень, щодо визнання протиправними дій чи бездіяльності, зобов’язання вчинити певні дії або утриматися від вчинення певних дій (частина п’ята статті 23 Закону України «Про прокуратуру»).

5. Враховуючи положення статті 383 ЦПК, суб’єктом оскарження може бути державний виконавець чи інша посадова особа державної виконавчої служби, які представляють орган державної виконавчої служби, зазначений у статті 3 Закону України «Про державну виконавчу службу», оскільки відповідно до частини другої статті 4 цього Закону державний виконавець є представником влади і здійснює примусове виконання судових рішень, постановлених іменем України, та рішень інших органів (посадових осіб), виконання яких покладено на державну виконавчу службу, у порядку, передбаченому законом.

6. Інші учасники виконавчого провадження та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, визначених у статті 7 Закону про виконавче провадження, мають право на оскарження рішення, дії або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого згідно із вимогами ЦПК, до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом (частина четверта статті 82 Закону про виконавче провадження).
Не підлягають розгляду у порядку цивільного судочинства скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі й під час виконання виконавчих написів нотаріуса. Такі скарги подаються до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом (частина п’ята статті 82 Закону про виконавче провадження).
У зв’язку із цим у разі подання такої скарги в порядку цивільного судочинства суддя має відмовити у відкритті провадження за скаргою на підставі пункту 1 частини другої статті 122 ЦПК, а, помилково прийнявши скаргу до розгляду, під час судового розгляду суд має закрити провадження у справі з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 205 ЦПК.

7. Відповідно до статей 28, 41, 89 Закону про виконавче провадження при визначених умовах у разі невиконання боржником рішення самостійно державний виконавець виносить постанови про стягнення виконавчого збору, про накладення штрафу та про стягнення витрат, пов’язаних із організацією та проведенням виконавчих дій.
За змістом пункту 7 частини другої статті 17 Закону про виконавче провадження постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат на проведення виконавчих дій та накладення штрафу є окремими виконавчими документами. У зв’язку із цим справи щодо оскарження постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов’язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, прийнятих у виконавчих провадженнях стосовно примусового виконання судового рішення у цивільній справі, належать до компетенції адміністративних судів.

8. Цивільний позов у кримінальному провадженні розглядається судом відповідно до вимог Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК). Якщо процесуальні відносини, що виникли у зв’язку з цивільним позовом, цим Кодексом не врегульовані, до них застосовуються норми ЦПК за умови, що вони не суперечать засадам кримінального судочинства (частина п’ята статті 128 КПК).
Оскільки судове рішення щодо цивільного позову у кримінальному провадженні ухвалюється не за нормами ЦПК, які лише субсидіарно можуть бути застосовані при його розгляді, а його примусове виконання здійснює державна виконавча служба, то оскарження рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби при виконанні вироків, що стосуються вирішення цивільних позовів у кримінальному провадженні, відповідно до статті 181 Кодексу адміністративного судочинства України підлягають розгляду за правилами адміністративного судочинства.

9. Згідно із статтею 33 Закону про виконавче провадження кілька відкритих виконавчих проваджень про стягнення коштів лише з одного боржника об’єднуються у зведене виконавче провадження.
Скарги стосовно рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби, прийнятих (вчинених, допущених) із метою виконання зведеного виконавчого провадження, у якому об’єднано виконавчі провадження щодо виконання судових рішень судів різних юрисдикцій та/чи рішень інших органів (посадових осіб), належать до юрисдикції адміністративних судів.

10. Відповідно до глави 2 розділу VII-I ЦПК та розділу XIV-I Господарського процесуального кодексу України розгляд заяв про видачу виконавчого документа на примусове виконання рішення третейського суду та видачу такого виконавчого документа здійснюють суди з розгляду цивільних справ і господарські суди.
У зв’язку з цим у порядку цивільного судочинства належить розглядати скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання таких виконавчих документів, виданих на підставі судових рішень, ухвалених відповідно до норм ЦПК та поданих сторонами виконавчого провадження.

11. Оскарження стягувачем рішення, дії або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби до начальника відповідного відділу або керівника вищого в порядку підлеглості органу цієї служби в передбачених Законом про виконавче провадження випадках не може бути підставою для відмови у прийнятті скарги судом, оскільки на ці правовідносини поширюється юрисдикція суду (статті 55, 124 Конституції України, частина перша статті 384 ЦПК).
Боржник має право оскаржувати рішення, дії або бездіяльність державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби виключно в судовому порядку (частина друга статті 82 Закону про виконавче провадження).

12. Скарга на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби подається до суду, який видав виконавчий документ (частина друга статті 384 ЦПК), незалежно від місця виконання судового рішення.
У зв’язку із цим у разі подання такої скарги з порушенням правил підсудності суддя повертає скаргу заявникові на підставі пункту 4 частини третьої статті 121 ЦПК.

13. Скарга має відповідати загальним вимогам щодо форми та змісту позовної заяви, передбаченим положеннями ЦПК, та містити відомості, зазначені в пунктах 3–5 частини сьомої статті 82 Закону про виконавче провадження, зокрема зміст оскаржуваних рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби та норму закону, яку порушено, а також обставини, якими заявник обґрунтовує свої вимоги.
Якщо скарга за формою і змістом не відповідає таким вимогам, то застосовуються положення статті 121 ЦПК.
У разі відсутності спеціальної норми щодо вирішення певних питань, що виникають при розгляді скарг на рішення, дії або бездіяльність посадових осіб державної виконавчої служби, при розгляді таких скарг мають застосовуватися положення ЦПК, якими врегульовано аналогічні питання, а саме: стаття 122 ЦПК – про відкриття провадження у справі; статті 26, 27, 45 ЦПК – щодо кола осіб, які беруть участь у справі, їхніх прав та обов’язків; статті 74–77 ЦПК – про судові виклики та повідомлення; глави 4 розділу III ЦПК – про судовий розгляд; глав 1, 2 розділу V ЦПК – щодо апеляційного та касаційного оскарження судових рішень тощо.
З урахуванням передбаченого законом строку розгляду такої скарги проведення попереднього судового засідання не є обов’язковим.

14. Ураховуючи, що провадження з виконання судових рішень є завершальною і невід’ємною частиною (стадією) судового провадження по конкретній справі, в якій провадження за скаргою не відкривається, а за подання позовної заяви сплачено відповідний судовий збір, ні розділом VII ЦПК, ні Законом України від 08 липня 2011 року № 3674-VI «Про судовий збір» (частина перша статті 3) не передбачено необхідність сплати судового збору за подання скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби, то за подання скарги судовий збір не сплачується.

15. При розгляді скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби суд не вправі вжити заходів забезпечення скарги (аналогічно забезпеченню позову) шляхом зупинення виконавчого провадження, зупинення дії оскаржуваного рішення тощо, оскільки зазначене не є повноваженнями суду, а є виключним повноваженням державного виконавця, яке може бути оскаржено до суду.
Разом із тим до завершення розгляду скарги при наявності для цього підстав суд може зупинити стягнення на підставі виконавчого листа (пункт 4 частини першої статті 37 Закону про виконавче провадження).

16. Відповідно до статті 385 ЦПК скаргу на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби може бути подано до суду у десятиденний строк, а при оскарженні постанови про відкладення провадження виконавчих дій – у триденний строк, які обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її прав чи свобод.
Також суди повинні враховувати, що коли в законі встановлено спеціальний порядок обчислення строків звернення заявника зі скаргою до суду (наприклад, стаття 26 – оскарження постанови про відмову у відкритті виконавчого провадження, стаття 58 – оскарження оцінки майна, визначеної за результатами рецензування звіту про оцінку майна (Закону про виконавче провадження), їх перебіг має визначатися за цими нормами, а не за нормами статті 385 ЦПК.
Такі строки є процесуальними, можуть бути поновлені за наявності поважних для цього причин за заявою заявника, яка подається одночасно зі скаргою або викладається в скарзі у вигляді клопотання. При вирішенні питання про поновлення строку на подання скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби суд має виходити з того, що у відповідному законодавстві не міститься перелік таких поважних причин, їх з’ясовують у кожному конкретному випадку залежно від обставин справи. Наприклад, при оскарженні бездіяльності зазначених осіб у вигляді невжиття заходів з примусового виконання судового рішення до уваги може бути взято ті обставини, що стягувач, який подав до відповідного органу заяву про відкриття виконавчого провадження і не отримав у визначений законом строк (з урахуванням поштового обігу) задоволення своїх вимог, вважається обізнаним про ймовірність порушення його прав у виконавчому провадженні незалежно від того, чи отримав він від державного виконавця певні процесуальні документи та чи ознайомлений він із матеріалами виконавчого провадження.
Якщо скаргу подано з пропуском строку, встановленого законом, та відсутнє клопотання про його поновлення, така скарга суддею одноособово залишається без розгляду при її прийнятті та повертається заявникові. При цьому заявникові може бути роз’яснено право на повторне звернення до суду на загальних підставах.

17. Згідно зі статтею 26 ЦПК сторона виконавчого провадження, яка звернулася до суду зі скаргою, бере участь в її розгляді як заявник, а інші учасники цього провадження, прав і обов’язків яких безпосередньо стосується розгляд і вирішення цієї скарги, – як заінтересовані особи.
Справи за скаргами на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи посадової особи державної виконавчої служби розглядаються судом за загальними правилами ЦПК з особливостями, встановленими статтею 386 ЦПК, за участю державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби, рішення, дії або бездіяльність якої оскаржуються. До участі у справі як заінтересованої особи залучається інша сторона виконавчого провадження, оскільки судовим рішенням може бути вирішено питання про її права чи інтереси.
Із урахуванням положень статті 11, частини третьої статті 169 та частини другої статті 386 ЦПК у разі повторної неявки до суду заявника чи його представника, які належним чином повідомлені про дату судового засідання, без поважних причин скарга залишається без розгляду відповідно до пункту 3 частини першої статті 207 ЦПК, що не перешкоджає заявникові повторно звернутися до суду на загальних підставах.
Відкладення чи оголошення перерви в розгляді скарги здійснюється в межах визначеного законом строку розгляду скарги.

18. За результатами розгляду скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби суд постановляє ухвалу, яка має відповідати вимогам статей 210, 213, 387 ЦПК.
Виходячи зі змісту статті 387 ЦПК, у разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і зобов’язує державного виконавця або іншу посадову особу державної виконавчої служби задовольнити вимогу заявника та усунути допущені порушення або іншим шляхом поновлює його порушені права чи свободи. Наприклад, суд може зобов’язати державного виконавця або іншу посадову особу державної виконавчої служби здійснити певні виконавчі дії, якщо він ухиляється від їх виконання без достатніх підстав.
При цьому суд не має права зобов’язувати зазначених осіб до вчинення тих дій, які згідно із Законом про виконавче провадження можуть здійснюватися лише державним виконавцем або відповідною посадовою особою державної виконавчої служби, наприклад, постановити ухвалу про зупинення виконавчого провадження у випадках, передбачених статтями 37–38 Закону про виконавче провадження, проте може привести визначений державним виконавцем строк зупинення провадження у відповідність із законом шляхом його скорочення (частина третя статті 39 Закону про виконавче провадження).
При задоволенні скарги суд не вправі допустити негайне виконання рішення.
Якщо оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність було прийнято або вчинено відповідно до закону, у межах повноважень суб’єкта оскарження і права чи свободи заявника не було порушено, суд постановляє ухвалу про відмову в задоволенні скарги. При цьому, визнаючи доводи скарги необґрунтованими і відмовляючи в її задоволенні, суд має зазначити в ухвалі, у зв’язку з чим і на підставі яких саме норм закону він дійшов такого висновку.

19. Судові витрати, пов’язані з розглядом скарги, покладаються судом на заявника, якщо було постановлено рішення про відмову в задоволенні його скарги, або на відділ державної виконавчої служби, якщо було постановлено ухвалу про задоволення скарги заявника (стаття 388 ЦПК). Розподіл таких судових витрат здійснюється судом незалежно від того, чи оскаржуються рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби, оскільки відповідно до частини другої статті 4 Закону України «Про державну виконавчу службу» державний виконавець є представником влади і здійснює примусове виконання судових рішень, постановлених іменем України, та рішень інших органів (посадових осіб), виконання яких покладено на державну виконавчу службу, у порядку, передбаченому законом.

20. У справах за скаргами на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи інших посадових осіб державної виконавчої служби предметом судового розгляду можуть бути лише рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби.
Суди розглядають справи за такими скаргами в передбаченому розділом VII ЦПК порядку незалежно від наявності у сторін спору про право, який підлягає розгляду в позовному провадженні. Такий спір не може бути підставою для залишення скарг без розгляду або іншим чином впливати на їх розгляд.
У разі заявлення у скарзі вимог про право (наприклад, про захист гідності, честі та ділової репутації, відшкодування шкоди, завданої рішеннями, діями або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби) в їх прийнятті має бути відмовлено на підставі пункту 1 частини другої статті 122 ЦПК, статті 383 ЦПК.

21. Державний виконавець відмовляє у відкритті виконавчого провадження у разі пропуску встановленого строку для пред’явлення виконавчих документів до виконання; неподання виконавчого документа, зазначеного у статті 17 Закону про виконавче провадження; неподання заяви про відкриття виконавчого провадження у випадках, передбачених цим Законом; наявності інших, передбачених законодавством, обставин, які виключають можливість здійснення виконавчого провадження тощо (стаття 26 Закону про виконавче провадження).
При цьому вимоги до виконавчого документа є єдиними і визначені статтею 18 Закону про виконавче провадження. Іншими нормативно-правовими актами може бути встановлено додаткові вимоги до виконавчого документа, проте звуження цих вимог не допускається.
Перевіряючи додержання строку для пред’явлення виконавчого документа до виконання, суд має враховувати як положення статті 22 Закону про виконавче провадження, так і інші акти законодавства, якими врегульовано це питання. При цьому відповідно до пункту 4 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 04 листопада 2010 року № 2677-VI «Про внесення змін до Закону України «Про виконавче провадження» та деяких інших законодавчих актів України щодо вдосконалення процедури примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб)» виконавчі документи, видані до набрання чинності цим Законом, пред’являються до виконання у строки, встановлені на момент їх видачі.
Наведений у статті 17 Закону про виконавче провадження перелік виконавчих документів, що виконуються державною виконавчою службою та виданих на підставі судових рішень, ухвалених відповідно до ЦПК, є вичерпним.
До інших обставин, що можуть бути підставою для відмови у відкритті виконавчого провадження, можна віднести, наприклад, звернення за виконанням рішення Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті України з порушенням вимог статей 35, 36 Закону України від 24 лютого 1994 року № 4002-ХІІ «Про міжнародний комерційний арбітраж» щодо попереднього звернення стягувача до компетентного суду з клопотанням про визнання й виконання рішення зазначеного третейського суду.
При невідповідності виконавчого документа вимогам, передбаченим статтею 18 Закону про виконавче провадження, заявникові роз’яснюється право на звернення до суду, який видав виконавчий документ, щодо приведення його у відповідність до закону. Зазначене питання вирішується судом на підставі статті 369 ЦПК, а якщо відсутні відповідні відомості в судовому рішенні – то відповідно до вимог статті 220 ЦПК.

22. Ураховуючи положення пункту 1 частини першої та частини п’ятої статті 47 у взаємозв’язку з вимогами пункту 7 частини першої статті 26 Закону про виконавче провадження, повернення виконавчого документа стягувачу за його заявою не означає закінчення (закриття) виконавчого провадження і не тягне за собою наслідків у вигляді неможливості розпочати його знову та не позбавляє стягувача права повторно звернутися до органу державної виконавчої служби за виконанням судового рішення протягом встановлених законом строків.

23. При виконанні судових рішень про стягнення грошових коштів державний виконавець на підставі статті 52 Закону про виконавче провадження у першу чергу звертає стягнення на кошти боржника в гривнях та іноземній валюті, інші цінності, у тому числі кошти на рахунках і вкладах боржника у банках та інших фінансових установах, на рахунки в цінних паперах у депозитаріях цінних паперів, і лише за відсутності у боржника коштів і цінностей – на належне йому інше майно, за винятком того, на яке згідно із законом не може бути накладено стягнення.
Наведений у додатку до Закону про виконавче провадження перелік видів майна громадян, на яке не може бути звернено стягнення за виконавчими документами, є єдиним для всіх випадків звернення стягнення на зазначене майно.
Стягнення на нерухоме майно (будинок, квартиру, інше приміщення та земельну ділянку) звертається за відсутності у боржника достатніх коштів чи рухомого майна з додержанням вимог статті 63 Закону про виконавче провадження, крім звернення стягнення на предмет іпотеки, яке здійснюється на підставі рішення суду або виконавчого напису нотаріуса (стаття 33 Закону України від 05 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку»).
Боржник має право запропонувати ті види майна чи предмети, на які необхідно звернути стягнення в першу чергу (частина п’ята статті 52 Закону про виконавче провадження). У будь-якому випадку черговість стягнення на кошти та інше майно боржника остаточно визначається державним виконавцем. Проте відмову державного виконавця задовольнити зазначену вимогу боржника може бути визнано в судовому порядку необґрунтованою, коли очевидно, що цією вимогою не порушено інтересів стягувача й не ускладнено виконання рішення.

24. У справах за скаргами стягувача чи боржника на дії державного виконавця, пов’язані з арештом і вилученням майна та визначенням вартості й оцінки цього майна, суд перевіряє відповідність цих дій положенням статей 57, 58 Закону про виконавче провадження. При цьому судам необхідно враховувати, що визначення вартості майна боржника проводиться самим державним виконавцем за ринковими цінами, що діють на день визначення вартості, крім випадків, коли застосовуються оцінки за регульованими цінами, оцінки нерухомого майна, транспортних засобів, повітряних, морських та річкових суден. При складності визначення вартості майна (окремих предметів) чи наявності у боржника або стягувача заперечень проти передачі арештованого майна боржника для реалізації за ціною, визначеною державним виконавцем, до участі у виконавчому провадженні і проведення оцінки за регульованими цінами, оцінки нерухомого майна, транспортних засобів, повітряних, морських та річкових суден залучається суб’єкт оціночної діяльності – суб’єкт господарювання, який провадить свою діяльність відповідно до Закону України від 12 липня 2001 року № 2658-III «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні».
При цьому суди мають враховувати, що суб’єкт оціночної діяльності є учасником виконавчого провадження, а не посадовою особою державної виконавчої служби і його звіт про оцінку майна є результатом практичної діяльності фахівця-оцінювача, а не актом державного органу. Тому вимоги заявника в частині оскарження оцінки майна, визначеної за результатами рецензування, підлягають розгляду у порядку цивільного судочинства.
Такі вимоги сторони виконавчого провадження розглядаються не у позовному проваджені, а як оскарження рішення державного виконавця про оцінку майна в процесуальному порядку, передбаченому розділом VII ЦПК, оскільки є процесуальною дією державного виконавця незалежно від того, яка конкретно особа (сам державний виконавець, залучений ним суб’єкт оціночної діяльності чи особа, яка рецензувала звіт про оцінку майна) здійснювала відповідні дії, так як виконавчо-процесуальні відносини виникли між сторонами виконавчого провадження та державним виконавцем і між державним виконавцем та суб’єктом оціночної діяльності.
Вимоги інших осіб щодо належності їм, а не боржникові майна, на яке накладено арешт, вирішуються шляхом пред’явлення ними відповідно до правил судової юрисдикції позову до боржника та особи, в інтересах якої накладено арешт, про визнання права власності на це майно і зняття з нього арешту. У такому ж порядку розглядаються вимоги осіб, які не є власниками майна, але володіють ним на законних підставах. Орган державної виконавчої служби у відповідних випадках може бути залученим судом до участі у справі як третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору.

25. Розглядаючи скарги на дії державного виконавця, пов’язані з реалізацією арештованого майна, суд повинен перевірити їх відповідність як положенням статті 62 Закону про виконавче провадження, так і прийнятим відповідно до цього Закону нормативно-правовим актам, зокрема, Порядку накладення арешту на цінні папери, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 22 вересня 1999 року № 1744; Положенню про порядок і умови зберігання цінних паперів, на які накладено арешт, затвердженому постановою Правління Національного банку України від 04 жовтня 1999 року № 489 (з наступними змінами), зареєстрованому в Міністерстві юстиції України 29 жовтня 1999 року за № 740/4033; Порядку реалізації на фондовій біржі цінних паперів, на які звернено стягнення, затвердженому рішенням Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 25 грудня 2012 року № 1853, зареєстрованому в Міністерстві юстиції України 22 січня 2013 року № за 159/22691; Тимчасовому положенню про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна, затвердженому наказом Міністерства юстиції України від 27 жовтня 1999 року № 68/5 (з наступними змінами), зареєстрованому в Міністерстві юстиції України 02 листопада 1999 року за № 745/4038; Порядку реалізації арештованого майна, затвердженому наказом Міністерства юстиції України від 15 липня 1999 року № 42/5 (з наступними змінами), зареєстрованому в Міністерстві юстиції України 19 липня 1999 року за № 480/3773.
Оскільки дії державного виконавця, пов’язані з реалізацією арештованого майна, є підставою для виникнення цивільних прав та обов’язків інших осіб (не сторін виконавчого провадження), то до таких правовідносин мають застосовуватися загальні положення про захист цивільних прав шляхом пред’явлення цими особами позову, у зв’язку з чим у цій частині скаргу на дії державного виконавця суд ухвалою залишає без розгляду і роз’яснює заявникові можливість вирішення спору в позовному провадженні.

26. Судам необхідно враховувати, що розмір заборгованості за виконавчим документом про стягнення аліментів державний виконавець повинен визначати, керуючись вимогами статті 74 Закону про виконавче провадження, відповідними нормами сімейного законодавства, а також постановою Кабінету Міністрів України від 26 лютого 1993 року № 146 (з наступними змінами) «Про перелік видів доходів, які враховуються при визначенні розміру аліментів на одного з подружжя, дітей, батьків, інших осіб». При цьому він не може вирішувати питання про повне або часткове звільнення від сплати заборгованості.
Спір щодо розміру заборгованості зі сплати аліментів вирішується судом за заявою заінтересованої особи. Залежно від предмета та суті вимог така заява може розглядатися у порядку, передбаченому розділом VII ЦПК, або у позовному провадженні.

27. Передбачене статтею 87 Закону про виконавче провадження право стягувача звернутися з позовом до юридичної особи, яка зобов’язана здійснити стягнення коштів з боржника, у разі невиконання рішення з вини такої юридичної особи поширюється й на випадки невиконання юридичними особами рішень про стягнення аліментів, а також рішень, на підставі яких здійснюється утримання за виконавчими документами із заробітної плати, пенсії, стипендії та інших доходів боржника.
За змістом цієї норми права відповідальність юридичної особи може застосовуватись як при неможливості, так і при утрудненні виконання рішення з вини зазначеної особи.
Вина юридичної особи у невиконанні рішення суду доводиться відповідно до положень статей 10, 60 ЦПК і може полягати у непроведенні стягнення коштів із боржника як навмисно, так і внаслідок недбалості, у тому числі й у разі невиплати йому заробітку (доходу), на який звертається стягнення.
До юридичної особи не переходять зобов’язання боржника за виконавчим документом. Присуджені з неї на користь стягувача кошти мають компенсаційний характер.

28. При розгляді позовів фізичних чи юридичних осіб про відшкодування завданої шкоди рішеннями, діями чи бездіяльністю державного виконавця під час проведення виконавчого провадження суди повинні виходити з положень статті 56 Конституції України, статті 11 Закону «Про державну виконавчу службу», частини другої статті 87 Закону про виконавче провадження, а також з положень статей 1173, 1174 ЦК і враховувати, що в таких справах відповідачами є держава в особі відповідних органів державної виконавчої служби, що мають статус юридичної особи, в яких працюють державні виконавці, та відповідних територіальних органів Державної казначейської служби України.
Підставою для цивільно-правової відповідальності за завдання шкоди у такому випадку є правопорушення, що включає як складові елементи шкоду, протиправне діяння особи, яка її завдала, причинний зв’язок між ними. Шкода відшкодовується незалежно від вини.
Належним доказом протиправних (неправомірних) рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця є, як правило, відповідне судове рішення (вирок) суду, що набрало законної сили, або відповідне рішення вищестоящих посадових осіб державної виконавчої служби.

29. Якщо під час розгляду скарги судом буде виявлено порушення закону, недоліки в діяльності державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби, учасників виконавчого провадження і встановлено причини та умови, що сприяли вчиненню порушення, суд має постановити окрему ухвалу (стаття 211 ЦПК).


Голова Вищого спеціалізованого
суду України з розгляду цивільних
і кримінальних справ А. А. Солодков

Секретар пленуму Вищого спеціалізованого
суду України з розгляду цивільних
і кримінальних справ Д. Д. Луспеник
bur
 
Сообщений: 1434
Зарегистрирован: 13 сен 2013, 16:25
Благодарил (а): 116 раз.
Поблагодарили: 422 раз.


  • Похожие темы
    Ответов
    Просмотров
    Последнее сообщение

Вернуться в НОВОСТИ

Кто сейчас на форуме

Зарегистрированные пользователи: Gb, MR