ВСУ
від 20.01.2015 р. у справі № 21-275а14
20 січня 2015 року м. Київ
Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі:
головуючогоКривенка В.В., суддів:Гусака М.Б., Коротких О.А., Кривенди О.В., Маринченка В.Л., Панталієнка П.В., Прокопенка О.Б., Самсіна І.Л., Терлецького О.О., -
розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Сварог Трейд» (далі - ТОВ) до державної податкової інспекції у Московському районі м. Харкова (на сьогодні - державна податкова інспекція у Московському районі м. Харкова Головного управління Міністерства доходів і зборів України у Харківській області; далі - ДПІ), третя особа - Державна податкова адміністрація в Харківській області (на сьогодні - Головне управління Міністерства доходів і зборів України у Харківській області; далі - ГУ Міндоходів), про визнання недійсним рішення про застосування штрафних (фінансових) санкцій,
в с т а н о в и л а:
У грудні 2010 року ТОВ звернулося до суду з позовом, у якому просило визнати недійсним рішення ДПІ про застосування фінансових санкцій від 13 серпня 2010 року № 0004712303 (далі - спірне рішення) в сумі 11 953 грн 90 коп.
На обґрунтування зазначених позовних вимог послалося на те, що згідно з пунктом 12 статті 3 Закону України від 6 липня 1995 року № 265/95-ВР «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг» (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі - Закон № 265/95-ВР) воно (ТОВ) облік товарних запасів, що знаходяться на реалізації, здійснювало з дотриманням порядку, передбаченого чинним законодавством. Ця документація зберігалася в приміщенні центрального офісу, розташованого за адресою: м. Харків, пр-т Московський, 300б, а отже, спірне рішення є неправомірним.
Суди встановили, що 19 липня 2010 року ГУ Міндоходів провело перевірку дотримання порядку проведення розрахунків за товари (послуги), вимог з регулювання обігу готівки, наявності торгових патентів і ліцензій у магазині, розташованому за адресою: м. Харків, вул. Героїв Праці, 13а, що належить ТОВ, за результатами якої складено акт від 19 липня 2010 року № 6093/20/40/23/35245709 (далі - акт).
Під час перевірки встановлено порушення позивачем пункту 12 статті 3 Закону № 265/95-ВР, яке полягало у тому, що за місцем реалізації товарів не було накладних на товарно-матеріальні запаси на суму 5976 грн 95 коп.
За наслідками перевірки ДПІ винесла спірне рішення.
Суди також встановили, що ТОВ реалізує товар у кількох торговельних точках, які розташовані у різних районах м. Харкова, а бухгалтерський облік ведеться у центральній бухгалтерії позивача, де зберігається вся первинна документація, у тому числі й накладні на товар.
Харківський окружний адміністративний суд постановою від 10 лютого 2011 року, яку залишено без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 23 травня 2011 року, позов задовольнив: визнав спірне рішення протиправним.
Вищий адміністративний суд України ухвалами від 1 серпня 2013 року за касаційною скаргою ДПІ та 10 липня 2014 року за касаційною скаргою ГУ Міндоходів рішення судів попередніх інстанцій залишив без змін.
У заявах про перегляд зазначених ухвал суду касаційної інстанції Верховним Судом України з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України, ГУ Міндоходів зазначає, що в доданих до заяв рішеннях суду касаційної інстанції від 24 листопада 2011 року, 19 квітня 2012 року та 28 лютого 2013 року (№№ К-38862/10, К-41511/10, К-11973/10 відповідно) по-іншому, ніж в оскаржуваних ухвалах, застосовано положення пункту 12 статті 3 Закону № 265/95-ВР. Просить ухвали Вищого адміністративного суду України від 1 серпня 2013 року та 10 липня 2014 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.
Перевіривши наведені у заявах доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України вважає, що заяви не підлягають задоволенню з таких підстав.
Вищий адміністративний суд України, допускаючи справу до провадження Верховного Суду України, виходив із того, що в доданих до заяв рішеннях суду касаційної інстанції по-іншому, ніж у справі, що розглядається, застосовано положення пункту 12 статті 3 Закону № 265/95-ВР.
Так, у справах, рішення касаційного суду від 24 листопада 2011 року та 19 квітня 2012 року в яких додано до заяв, цей суд дійшов висновку, що спірне порушення полягає саме у відсутності первинних документів на момент проведення перевірки контролюючим органом за місцем здійснення підприємницької діяльності та ненаданні цих документів податковому органу у наступний за перевіркою день, тому, незважаючи на те, що первинні документи надано під час розгляду справи в суді, податковий орган обґрунтовано застосував штрафні (фінансові) санкції.
У справі, рішення касаційного суду від 28 лютого 2013 року в якій додано до заяв, цей суд зазначив, що відсутність відповідних первинних документів (накладні і товарно-транспортні накладні), які підтверджують рух товарних запасів, є порушенням установленого порядку ведення бухгалтерського обліку. Крім того, встановлено, що видаткові накладні на товар були надані до податкового органу лише після проведення перевірки. Тому податковий орган відповідно до статті 21 Закону № 265/95-ВР обґрунтовано застосував фінансову санкцію.
Натомість у справі, що розглядається, Вищий адміністративний суд України дійшов іншого висновку та зазначив в оскаржуваних ухвалах, що сама по собі відсутність за місцем реалізації товарів первинних документів, якими підтверджується їх оприбуткування, ще не свідчить про те, що товари не обліковані або порушений порядок їх обліку. Тому, за умови наявності зазначених документів у суб'єкта підприємницької діяльності та ведення ним обліку товарних запасів у встановленому законом порядку, підстав для застосування до цього суб'єкта фінансової санкції, передбаченої статтею 21 Закону № 265/95-ВР, немає.
Аналіз наведених рішень суду касаційної інстанції дає підстав вважати, що цей суд неоднаково застосував зазначені норми права.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції одних і тих самих норм права у подібних правовідносинах, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України виходить із такого.
Пунктом 12 статті 3 Закону № 265/95-ВР передбачено, що суб'єкти підприємницької діяльності, які здійснюють розрахункові операції в готівковій та/або в безготівковій формі (із застосуванням платіжних карток, платіжних чеків, жетонів тощо) при продажу товарів (наданні послуг) у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг, зобов'язані вести у порядку, встановленому законодавством, облік товарних запасів на складах та/або за місцем їх реалізації, здійснювати продаж лише тих товарів, які відображені в такому обліку, за винятком продажу товарів особами, які відповідно до законодавства оподатковуються за правилами, що не передбачають ведення обліку обсягів реалізованих товарів (наданих послуг).
Згідно зі статтею 21 зазначеного Закону до суб'єктів підприємницької діяльності, що не ведуть або ведуть з порушенням встановленого порядку облік товарів за місцем реалізації та зберігання, застосовується фінансова санкція у визначеному цією статтею розмірі.
Статтею 6 Закону № 265/95-ВР встановлено, що облік товарних запасів юридичною особою (її філією, відділенням, іншим відокремленим підрозділом) ведеться у порядку, визначеному відповідним національним положенням (стандартом) бухгалтерського обліку.
Таким національним положенням (стандартом) є затверджене наказом Міністерства фінансів України від 20 жовтня 1999 року № 246 Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 9 «Запаси» (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 2 листопада 1999 року за № 751/4044; у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі - Положення (стандарт) 9), яким визначено методологічні засади формування у бухгалтерському обліку інформації про запаси і розкриття її у фінансовій звітності.
Правові ж засади регулювання, організації, ведення бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності визначені Законом України від 16 липня 1999 року № 996-ХІV «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі - Закон № 996-ХІV).
Відповідно до статті 9 зазначеного Закону підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Інформація, що міститься у прийнятих до обліку первинних документах, систематизується на рахунках бухгалтерського обліку в регістрах синтетичного та аналітичного обліку шляхом подвійного запису їх на взаємопов'язаних рахунках бухгалтерського обліку. Дані аналітичних рахунків повинні бути тотожні відповідним рахункам синтетичного обліку на перше число кожного місяця. Господарські операції повинні бути відображені в облікових регістрах у тому звітному періоді, в якому вони були здійснені.
Системний аналіз зазначених норм права дає підстави для такого правового висновку.
У розділі V Закону № 265/95-ВР передбачена відповідальність за порушення вимог лише цього Закону.
Зокрема, фінансова санкція, встановлена статтею 21 зазначеного Закону, може бути застосована до юридичної особи лише у тому випадку, коли ця особа не веде обліку товарів або веде його з порушенням порядку, визначеного Положенням (стандартом) 9.
Сама по собі відсутність на момент перевірки контролюючим органом накладних за місцем реалізації чи зберігання товарів, за умови, що ці товари належним чином обліковані відповідно до Закону № 996-ХІV та Положення (стандарту) 9, не є підставою для застосування до юридичної особи фінансової санкції, передбаченої статтею 21 Закону № 265/95-ВР.
У справі, що розглядається, суди встановили, що ТОВ мало всі первинні документи на товари, що реалізовувались, а облік товарних запасів вівся відповідно до вимог чинного законодавства.
За таких обставин у цій справі суд касаційної інстанції правильно застосував норми матеріального права, у зв'язку з чим підстав для задоволення заяв ГУ Міндоходів немає.
Керуючись статтями 241, 242, 244 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України
п о с т а н о в и л а:
У задоволенні заяв Головного управління Міністерства доходів і зборів України у Харківській області відмовити.
Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 2 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.
