О последствиях недействительности сделок

[lutishka]

ну так пусть банкротят

[plutarx]

Банкроство процесс длительный и дорогой, а если будут проблемы с налоговой, то этого сделать уже нельзя. Вопрос задане не об этом.

[lutishka]

Уважаемые коллеги, был ли у кого-то опыт подобных ситуаций: предприятие сменило собственников , буха и директора, деятельности не ведёт, сдаёт пустышки. Вдруг нежданно-негаданно к нему возникает интерес налоговых органов, в связи с взаимоотношениями с предприятием, имеющим «ознакi фiктiвностi». Отношения имели место более года назад.

Консультирует юрист: Дмитрий Сопильняк

В соответствии с ч.3 ст. 8 Закона Украины "О бухгалтерском учете и финансовой отчетности в Украине" ( http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/996-14 , Ответственность за организацию бухгалтерского учета и обеспечение фиксирования фактов осуществления всех хозяйственных операций в первичных документах, сохранность обработанных документов, регистров и отчетности в течение установленного срока, но не менее трех лет, несет собственник (собственники) или уполномоченный орган (Должностное лицо), осуществляющий руководство предприятием в соответствии с законодательством и учредительными документами.
Кроме того, согласно п.п. 47.1.1. п. 47.1. ст. 47 Налогового кодекса Украины ( http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show?nreg=2755-17&page=5 o937), Ответственность за непредоставление, нарушение порядка заполнения документов налоговой отчетности, нарушение сроков их представления контролирующим органам, недостоверность информации, приведенной в указанных документах, несут юридические лица, постоянные представительства нерезидентов, которые соответственно этому Кодексу определены налогоплательщиками, а также их должностные лица.

Таким образом, исходя из положений законодательства Украины, подача налоговой отчетности, а также оплата налогов – обязанность новых собственников и руководителей компании. При этом следует обратить внимание, что за хозяйственные операции проведенные в течении периода, в котором должность директора занимало предыдущее лицо – ответственность будет нести такое лицо.
С уважением,
ЮК «Правовой Фактор»

А насчет

Банкроство процесс длительный и дорогой, а если будут проблемы с налоговой, то этого сделать уже нельзя. Вопрос задане не об этом.

может рассмотрите возможность увольнения себя с поледующей ликвидацией ЮЛ :

Банкроство процесс длительный и дорогой, а если будут проблемы с налоговой, то этого сделать уже нельзя. Вопрос задане не об этом.

Банкроство процесс длительный и дорогой, а если будут проблемы с налоговой, то этого сделать уже нельзя. Вопрос задане не об этом.

Как уволиться директору: выход есть!

Как уволиться директору предприятия, если с учредителями нет связи, либо, что еще интереснее, - директор и учредитель – одно лицо! Деятельность не ведется, работников нет. Есть только директор.
Практика показывает, что с вопросом увольнения директора возникает вопрос и о ликвидации предприятия. А вот это уже поистине интересно.
Давайте поэтапно разберем эти два аспекта одной большой проблемы.
Увольнение директора
В нормальной ситуации проблем с увольнением не возникало бы: общее собрание рассмотрело бы заявление об увольнении действующего директора и приняло бы решение об удовлетворении его заявления (другого решения оно выносить не вправе) и назначении нового директора, после чего произошла бы передача дел от старого директора к новому, а также было бы осуществлено уведомление о смене руководителя налоговой инспекции и госрегистратора — с внесением изменений относительно директора в ЕДРПОУ.
А что с учредителями? Если директор и учредители – одно лицо? А ничего! Учредители не отвечают по обязательствам предприятия и наоборот. Если исчез учредитель – для него нет никаких хлопот, не болит голова, как пройти всю вертикаль и горизонталь бюрократической системы, оформляя документы на закрытие предприятия, и что самое главное — за такие действия не установлена ответственность. Поэтому ипостась учредителя пусть спокойно отдыхает и ни о чем не переживает.
Теперь возьмемся за директора. Он, как и обычный работник, вправе уволиться по собственному желанию. Данное право закреплено в ст. 38-39 КЗоТ Украины.
В нашем случае с учетом отсутствия протокола общего собрания все значительно усложняется. Руководитель (директор) не может просто хлопнуть дверью и уйти — хотя формально закон разрешает ему на 14-ый день после предупреждения оставить работу.
Но толку от этого будет мало, поскольку:
- в Едином государственном реестре он будет продолжать числиться в качестве руководителя (директора) юридического лица. Налоговая инспекция и соцстраховские фонды и в дальнейшем будут считать, что на директоре, который уже уволился, лежит обязанность сдачи обществом отчетности, уплаты налогов и взносов;
- как руководитель он продолжает являться единоличным исполнительным органом общества и отвечает за всю его текущую деятельность;
- как руководитель он продолжает нести материальную ответственность за прямой действительный ущерб, причиненный обществу, а в некоторых случаях и за убытки.
Что же делать?
1. Согласно ст. 145 ГК Украины – собрать общее собрание учредителей. С учетом того, что общее собрание общества созвать по инициативе учредителей невозможно, директору следует созвать его по собственной инициативе с повесткой дня «Сообщение о запланированном увольнении директора». Нормативное обоснование - ч. 3 ст. 61 Закона Украины «О хозяйственных обществах» общее собрание участников общества должно созываться также по требованию исполнительного органа. А высшим исполнительным органом предприятия как раз и является директор. О проведении собрания участники должны быть извещены заранее путем отправления уведомления по почте по последним известным адресам проживания.
В случае неявки участников на собрание необходимо формально выполнить следующие процедурные действия:
- отправить по почте копии заявления об увольнении по собственному желанию каждому из участников общества по известным адресам проживания. Такое уведомление будет считаться надлежащим уведомлением работодателя об увольнении, поскольку в противном случае неявка участников на собрание на практике означала бы лишение директора права расторгнуть трудовой договор, что противоречит ст. 43 Конституции Украины о свободе труда;
- сдать наличные средства, принадлежащие предприятию, если таковые имеются, в обслуживающий банк для зачисления на текущий счет;
- уплатить надлежащие налоги, взносы, погасить задолженность, если таковые имеются;
- закрыть счета общества в банках с целью предотвратить возможность осуществления финансовых операций на основании платежных документов с «подписью» директора после его увольнения;
- через 2 недели после уведомления участников об увольнении (с момента отправки писем) составить опись документов общества, упаковать и опечатать их;
- составить приказ о том, что документы и печать общества будут находиться у него на хранении, или, как вариант, документы передать на хранение в архив, а печать «потерять». Для «утери» печати написать заявление в милицию и опубликовать объявление в средствах массовой информации об утере печати общества и о том, что такую печать следует считать недействительной. Если директор решит хранить печать у себя, то для этого ему следует ее герметично упаковать, например путем заклеивания в конверте, расписаться на линии заклеивания самому и двум свидетелям, чтобы в будущем избежать обвинений в незаконном использовании печати после увольнения. Теоретически можно передать документы и печать предприятия на ответственное хранение нотариусу, однако на практике большинство нотариусов отказываются предоставлять такие услуги. В этом случае целесообразным будет передача документов на хранение специальным организациям с условным сроком - 1 месяц, после истечения которого вам не следует продолжать оплату услуг хранения. Здесь вступают в действие гражданско-правовые отношения, в которых вы будете в выигрышном положении в сравнении с теми проблемами, которые могут возникнуть при незаконном хранении печати предприятия. В итоге ваш хранитель уничтожит ваши же документы, поскольку вы не продляете договор и на этом ваши мытарства закончатся;
- затем издать приказ, внести запись в трудовую книжку и уведомить участников общества об увольнении и о месте хранения документов по почте по последним известным адресам проживания.
2. После таких действий директор может считать себя уволенным. Но это еще не все. Увольнение не лишит бывшего директора определенных неудобств, если учесть, что общество не ликвидировано. Он и дальше будет считаться директором предприятия в ЕДРПОУ, а госрегистратор изменит его только в случае назначения нового директора. А нового директора не от куда взять. Также, что является самым неприятным моментом, - можно ожидать вызова в налоговую инспекцию для представления объяснений относительно непредставления отчетности. Такого вызова бояться не следует, если были соблюдены все вышеуказанные процедуры, ведь тогда увольнение было полностью законным и директор — уже не директор общества, а лишь бывший его директор. Привлечь же бывшего директора к ответственности за непредставление отчетности не имеют права, если срок представления наступил после момента увольнения директора.
Чтобы обезопасить себя от претензий налоговой - директору лучше письменно уведомить налоговую инспекцию и соцстраховские фонды о своем увольнении соответствующим заявлением – под штамп канцелярии на втором экземпляре. Тоже самое нужно сделать в отношении органов статистики, которые ведут ЕГРПОУ. Такое уведомление будет свидетельствовать о добросовестности намерений директора. После этого директор может поступить на другую работу. Теперь едем далее.
Ликвидация предприятия.
Раз уж начали дело – нужно довести его до конца. После вышеприведенных действий по увольнению директор может обратиться с письменным заявлением в налоговую инспекцию, которая в свою очередь может обратиться в хозяйственный суд с иском о ликвидации предприятия.
В соответствии с пунктом «в» части четвертой ст. 19 Закона «О хозяйственных обществах» общества ликвидируются на основании решения суда по представлению органов, контролирующих деятельность общества, в случае систематического или грубого нарушения им законодательства.
Понятия «систематическое» и «грубое» нарушения расшифрованы в п. 16 разъяснения Высшего арбитражного суда Украины от 12.09.96 г. №02-5/334 «О некоторых вопросах практики разрешения споров, связанных с созданием, реорганизацией и ликвидацией предприятий», с изменениями. Так, систематически нарушающими законодательство следует считать общества, которые ранее дважды допускали нарушение законодательства и совершили его опять, независимо от того, привлекались ли они к ответственности за предыдущие нарушения. В порядке исключения с учетом конкретных обстоятельств, связанных с характером совершенного нарушения законодательства, причин его осуществления, продолжительности во времени и последствий систематическим может быть признано и повторное нарушение законодательства. Грубым может считаться разовое нарушение законодательства, свидетельствующее о явном и умышленном игнорировании его требований со стороны общества и/или повлекшее последствия в виде значительного ущерба, причиненного государству, юридическим или физическим лицам.
При наличии решения суда о ликвидации общество можно исключить из Единого государственного реестра Украины (с момента возникновения записи о прекращении деятельности в Государственном реестре) и таким образом ликвидировать запись о бывшем директоре как директоре и избежать каких-либо других вызовов в государственные органы.
Чего не следует делать:
Очень часто решения проблем с увольнением директора ищут на юридических форумах и просто в социальных сетях. От незнания и безвыходности чаще всего рекомендуют следующее:
1. «Нарисовать» левый протокол общего собрания и подписать левой рукой от имени учредителя. В нем указать об увольнении старого и назначении на должность нового директора. Этого делать нельзя, т.к. это чистейшая подделка документов, которая влечет уголовную ответственность. А кроме несчастного директора некого привлечь к ответственности. Поэтому такие эксперименты могут окончиться очень плачевно. Тем более, вам придется найти откуда-то паспортные данные нового директора. И если вы их даже найдете, то рано или поздно он об этом узнает и сам придет в прокуратуру.
2. Написать заявление на увольнение, отправив его на адрес самого предприятия. А далее забыть обо всем и заниматься своими делами. Этого тоже не следует делать, т.к. это не решает проблемы ни с оформлением увольнения директора, ни с ликвидацией предприятия.

Будте грамотными и знающими! Обращайтесь только к профессионалам для решения своих юридических проблем. Если мы смогли вам рассказать схему решения вашей проблемы – обратитесь к нам за юридическим сопровождением! Удачи вам!

Автора статьи:
адвокат Морозов А.В.,
юрисконсульт по вопросам корпоративного права Спасский В.И.

[plutarx]

Любопытно....... Но узкое место, как мне кажется тут:

После вышеприведенных действий по увольнению директор может обратиться с письменным заявлением в налоговую инспекцию, которая в свою очередь может обратиться в хозяйственный суд с иском о ликвидации предприятия.

Налоговая может, а может и устроить глобальную проверку, может вообще в упор не заметить обращения.... А может ещё как то отреагировать.... Это же налоговая, а не помощь страждущим....

[Печкин]

Интересное постановление ВАСУ.
Фактически сводится к тому, что налоговики не могут самостоятельно признавать сделки ничтожными. Только через суд.

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"14" листопада 2012 р. м. Київ К/9991/50772/12

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі Бухтіярової І.О., Костенка М.І., Приходько І.В.,

розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «ПВК «Будівельник»

на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 14.09.2011 року

та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 02.08.2012 року

у справі № 2а-9864/11/2670

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «ПВК «Будівельник»

до Державної податкової інспекції у Оболонському районі м. Києва

про визнання нечинним та скасування податкового повідомлення-рішення, -

ВСТАНОВИЛА:

Товариство з обмеженою відповідальністю «ПВК «Будівельник»(далі -позивач, ТОВ «ПВК «Будівельник») звернулось у липні 2011 року до суду з адміністративним позовом до Державної податкової інспекції у Оболонському районі м. Києва (далі -відповідач, ДПІ у Оболонському районі м. Києва) про визнання нечинним та скасування податкового повідомлення-рішення від 20.06.2011 року № 0000472306.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 14.09.2011 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 02.08.2012 року, в задоволенні позовних вимог відмовлено повністю.

Не погоджуючись з рішеннями судів попередніх інстанцій, позивач подав касаційну скаргу, в якій просить їх скасувати та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити, оскільки вважає, що постанову та ухвалу було прийнято з порушенням норм матеріального права та без належного врахування всіх обставин справи.

Відповідач своїх заперечень на касаційну скаргу позивача до суду не надав.

Відповідно до ч. 1 ст. 220 КАС України, суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Судами попередніх інстанцій встановлені такі фактичні обставини справи.

Спірне податкове повідомлення-рішення від 20.06.2011 року за № 0000472306 прийнято ДПІ у Оболонському районі м. Києва на підставі документальної невиїзної перевірки позивача, за результатами якої складено Акт від 30.05.2011 року № 229/23-6/31466963, де зазначено, що ТОВ «ПВК «Будівельник»занижено суму податку на додану вартість, що підлягає нарахуванню до сплати в бюджет в розмірі 1 791 382,63 гривні.

Зазначеною перевірко встановлено, що контрагент позивача ТОВ «Лаватан» за основним місцем обліку відсутній, не має належних ресурсів для здійснення господарської діяльності.

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України, розглянувши касаційну скаргу в порядку письмового провадження, перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, приходить до висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню, з наступних підстав.

Так, відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суди попередніх інстанцій вказали на відсутність у позивача первинних документів, які б підтверджували реальність проведення господарських операцій з контрагентом.

Однак, з такими висновками судів попередніх інстанцій колегія суддів касаційної інстанції не погоджується з огляду на наступне.

Актом від 30.05.2011 року № 229/23-6/31466963 про проведення документальної невиїзної перевірки суб'єкта господарювання ТОВ «ПВК «Будівельник»з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 01.01.2011 року по 28.02.20011 року було встановлено, що правочини укладені між ТОВ «ПВК «Будівельник»та ТОВ «Лаватан»є нікчемними, у зв'язку з чим ТОВ «ПВК «Будівельник»було завищено податковий кредит за період з січень 2011 року на 319 697,98 гривень, за лютий 2011 року на суму 1 471 684,65 гривні.

Однак, судами попередніх інстанцій не було враховано припис акту цивільного законодавства України, викладений в частині 1 статті 204 Цивільного кодексу України (далі -ЦК України) згідно з яким правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаним судом недійсним (презумпція правомірності).

Головною підставою вважати правочин нікчемним являється її недійсність, встановлена законом. Саме законом, а не Актами, які б факти в цьому акті не були відображені. Вказані ж в Акті висновки є суто суб'єктивною думкою державного податкового ревізора-інспектора, оскільки були зроблені за відсутності інформації, яка надається в передбаченому законодавством порядку.

Крім того, відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 року було звернено увагу на наступне: «...вимога про встановлення нікчемності правочину підлягає розгляду у разі наявності відповідної суперечки. Такий позов може пред'являтися окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. В цьому випадку в резолютивній частині судового рішення суд вказує про нікчемність правочину або відмову в цьому. Вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена як одночасно з вимогою про визнання оспорюваного правочину недійсним, так і у вигляді самостійної вимоги у разі нікчемності правочину і наявності рішення суду про визнання правочину недійсним. Наслідком визнання правочину (договору) недійсним не може бути його розірвання, оскільки це взаємовиключні вимоги. Якщо позивач посилається на нікчемність правочину для обґрунтування іншої заявленої вимоги, суд не має права посилатися на відсутність судового рішення про встановлення нікчемності правочину, а повинен дати оцінку таким аргументам позивача. Відповідно до статей 215 і 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним і про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину можуть бути заявлені як однією із сторін правочину, так і іншою зацікавленою особою, права і законні інтереси якої порушені здійсненням правочину».

Таким чином, навіть за наявності ознак нікчемності правочину податкові органи мають право лише звертатися до судів з позовами про стягнення в доход держави коштів, отриманих по правочинах, здійснених з метою, що свідомо суперечить інтересам держави і суспільства, посилаючись на їх нікчемність.

У зв'язку з цим слід зазначити, що одним з основних завдань органів державної податкової служби є здійснення контролю дотримання податкового законодавства і надання роз'яснень законодавства з питань оподаткування платникам податків. Жодним законом не передбачено право органу державної податкової служби самостійно, в позасудовому порядку, визнавати нікчемними правочини і дані, вказані платником податків в податкових деклараціях.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Зазначена норма недійсність господарського зобов'язання пов'язує з наступним: невідповідністю його змісту вимогам закону; наявністю мети, що за відомо суперечить інтересам держави і суспільства; укладенням учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним із них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності).

За вимогами цивільного законодавства існує презумпція правомірності правочину (ст. 204 ЦК України). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до статті 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

У складі цивільного правопорушення, передбаченого ст. 228 ЦК України міститься обов'язкова ознака -специфічна мета -порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Наявність мети, включеної до складу правопорушення підлягає обов'язковому доведенню.

Мета юридичної особи має бути доведена через мету відповідного керівника -фізичної особи, яка на момент укладання угоди виконувала представницькі функції за статутом (положенням) або за довіреністю. Слід зазначити, що наявність мети зазначеної в диспозиції ст. 228 ЦК України у фізичної особи тягне кримінальну відповідальність за відповідними статтями кримінального кодексу України за скоєний злочин, замах на злочин або готування до злочину.

Такі обставини можуть бути доведені лише обвинувальним вироком.

Відповідачем не надано доказів, а так само не було встановлено судами попередніх інстанцій фактів порушення конституційних прав чи свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконного володіння ним внаслідок укладання та виконання позивачем та ТОВ «Лаватан»правочинів.

Таким чином, відповідачем не доведено, а судами першої та апеляційної інстанції не встановлено, наявності мети, завідомо суперечної інтересам держави і суспільства, а також існування умислу у позивача чи його контрагента, як обов'язкової ознаки для визнання правочину недійсним та застосування адміністративно-господарських санкцій. Хоча факт порушення публічного порядку повинен бути доведеним певними засобами доказування.

Інший підхід потенційно надасть можливість посадовим особам державних органів на власний розсуд оголошувати будь-який правочин недійсним (нікчемним) без звернення до суду, що не є правильним виходячи з загальних засад судочинства.

Крім того, необхідно зазначити, що можливий захист порушеного права шляхом звернення до суду із позовом про визнання нікчемного правочину дійсним стосується лише нікчемних правочинів з дефектом форми та правочинів без необхідного схвалення (параграф 2 глави 16 ЦК України).

Відповідачем також не було обґрунтовано належним чином і доведено у встановленому законом порядку, що угоди порушують публічний порядок, суперечать моральним засадам суспільства та спрямовані на заволодіння майном держави.

Відповідачем лише зазначено, без відповідних доказів, про відсутність реальності поставок товарів (робіт, послуг) які економічно необхідні для виконання такого постачання або здійснення діяльності тощо, що може свідчити про відсутність необхідних умов для здійснення відповідної господарської, економічної діяльності як позивачем, так і його контрагентом -є тільки припущенням.

Крім того, посилання відповідача на частини 1, 5 статтю 203, частини 1,2 статті 215, статтю 216 ЦК України є безпідставним, так як зазначені норми можуть використовуватися лише при визнанні правочинів недійсними в судовому порядку.

Вказані висновки підтверджуються і ст. 20 Податкового кодексу України, відповідно до якої органам державної податкової служби України не надано повноважень щодо визнання тих чи інших угод (правочинів) недійсними та/або нікчемними.

Все вищевикладене було зазначено позивачем в позовній заяві та апеляційній скарзі, однак зазначені норми матеріального права не були взагалі враховані судами під час прийняття оскаржуваних рішень.

Крім того, під час ухвалення оскаржуваних рішень суди прийшли до висновку, що позивачем не надано доказів на підтвердження реальності господарських операцій між ТОВ «ПВК «Будівельник»та ТОВ «Лаватан».

Однак, позивачем до суду було надано: податкові накладні, видаткові накладні, рахунки-фактури, які підтверджують факт поставки товару ТОВ «Лаватан» на користь позивача та банківські виписки, які підтверджують факт повної оплати позивачем поставленого товару.

Всі зазначені вище документи підписані та скріплені печатками сторін та мають всі реквізити як того вимагає чинне законодавство України.

Відповідно до пп. 7.2.6. п. 7.2 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість»визначено, що «податкова накладна видається платником податку, який поставляє товар (послуги), на вимогу їх отримувача, та є підставою для нарахування податкового кредиту...».

Відповідно до пп. 7.4.5. п. 7.4. ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість»не дозволяється включення до податкового кредиту будь-яких витрат по сплаті податку, що не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями, а також «... у разі, коли на момент перевірки платника податку органом державної податкової служби суми податку, попередньо включені до складу податкового кредиту, залишаються не підтвердженими зазначеними цим підпунктом документами, платник податку несе відповідальність у вигляді фінансових санкцій, установлених законодавством, нарахованих на суму податкового кредиту, не підтверджену зазначеними цим підпунктом документами».

Враховуючи той факт, що у позивача як на момент проведення перевірки, так і під час судового розгляду даної справи були в наявності всі податкові накладні та інші первинні документи (їх копії наявні в матеріалах справи), які підтверджують факт поставки товар) ТОВ «Лаватан» на користь позивача, посилання суду як першої інстанції так і апеляційної інстанцій на пп. 7.2.6. п. 7.2 ст. 7 та пп. 7.4.5. п. 7.4. ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість»в обґрунтування своєї позиції є порушенням норм матеріального права.

Отже, доводи касаційної скарги дають підстави вважати, що при прийнятті оскаржуваних рішень, судами першої та апеляційної інстанцій було порушено норми матеріального та процесуального права.

Відповідно до ч. 1 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

Відповідно до частини 2 ст. 72 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Однак, судом, під час здійснення судочинства, було проігноровано вказану частину.

За таких обставин, висновки судів попередніх інстанцій щодо правомірності прийняття ДПІ у Оболонському районі м. Києва податкового повідомлення-рішення від 20.06.2011 року № 0000472306 не ґрунтуються на вимогах закону.

Відповідно до ст. 229 КАС України суд касаційної інстанції має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення, якщо обставини справи встановлені повно і правильно, але суди першої та апеляційної інстанцій порушили норми матеріального чи процесуального права, що призвело до ухвалення незаконного судового рішення.

Враховуючи, що суди повно і правильно встановили фактичні обставини справи, але неправильно застосували норми матеріального та процесуального права, що призвело до ухвалення незаконних судових рішень, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для задоволення касаційної скарги, скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалення нового судового рішення.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 210-231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «ПВК «Будівельник»-задовольнити.

Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 14.09.2011 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 02.08.2012 року у справі № 2а-9864/11/2670 скасувати та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.

Скасувати податкове повідомлення-рішення від 20.06.2011 року № 0000472306, прийняте Державною податковою інспекцією у Оболонському районі м. Києва.

Стягнути з Державного бюджету України на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «ПВК «Будівельник»судовий збір у розмірі 1550,00гривень.


Постанова набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі та може бути переглянута з підстав, у порядку та в строки, встановлені статтями 236-238 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя: І.О. Бухтіярова

Судді: М.І. Костенко



І.В. Приходько

[налоговик]

Налоговики не уполномочены давать правовую оценку действительности договора.

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ
У Х В А Л А
"03" грудня 2012 р. м. Київ К/9991/51279/12

...
органи державної податкової служби, виходячи зі своїх завдань та функцій, у відносинах з платниками податків покликані, зокрема, перевіряти своєчасність, достовірність, повноту нарахування та сплати податків, правильність ведення податкового обліку тощо. Жодна норма податкового законодавства, яка діяла на момент перевірки позивача, не наділяла органи державної податкової служби правом давати правову оцінку договорам, які укладалися між суб'єктами господарювання, а саме: аналізувати зміст правочинів, дотримання форми та порядку їх укладення, строків виконання тощо. Тобто, посадові особи органу державної податкової служби, які здійснювали перевірку платника податку, не уповноважені визнавати ті чи інші угоди (правочини) фіктивними внаслідок дослідження суті цих договорів на предмет їх відповідності нормам чинного законодавства України та.

[Елена Уварова]

Такая позиция ВАСУ уже звучала. Но радует, что ВАСУ от нее не отказывается и повторяет снова:

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ
У Х В А Л А
"20" травня 2013 р. м. Київ К/800/3644/13

...
колегія суддів Вищого адміністративного суду України відзначає, що за змістом цих норм органи державної податкової служби, виходячи зі своїх завдань та функцій, у відносинах з платниками податків покликані, зокрема, перевіряти своєчасність, достовірність, повноту нарахування та сплати податків, правильність ведення податкового обліку тощо. Жодна норма чинного законодавства не наділяє органи державної податкової служби правом давати правову оцінку договорам, які укладаються між суб'єктами господарювання. Тобто, орган державної податкової служби, який здійснює перевірку платника податку, не уповноважений встановлювати недійсність тих чи інших угод (правочинів) внаслідок дослідження суті цих договорів на предмет їх відповідності нормам чинного цивільного законодавства України.

[Печкин]

Хотя и не о последствиях, но о признании недействительными сделок

Скрытый текст: показать

ПЛЕНУМ ВИЩОГО ГОСПОДАРСЬКОГО СУДУ УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

від 29 травня 2013 року N 11

Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними

Відповідно до пункту 6 частини другої статті 36 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" пленум Вищого господарського суду України постановляє:

З метою забезпечення правильного і однакового застосування законодавства у розгляді справ, пов'язаних з визнанням правочинів (господарських договорів) недійсними, дати господарським судам такі роз'яснення.

1. Питання підвідомчості і підсудності господарським судам справ зі спорів, пов'язаних з визнанням правочинів (господарських договорів) недійсними.

1.1. З урахуванням приписів статей 1, 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК) справи зі спорів, пов'язаних з визнанням правочинів (господарських договорів) недійсними, розглядаються господарськими судами за одночасної наявності двох умов: якщо ці спори виникають з цивільних (частина перша статті 1 Цивільного кодексу України, далі - ЦК України) або господарських (стаття 3 Господарського кодексу України, далі - ГК України) відносин, у тому числі з корпоративних, та суб'єктний склад сторін спору відповідає вимогам статті 1 ГПК).

1.2. За загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 15 ГПК, територіальна підсудність господарським судам справ у спорах про визнання договорів недійсними визначається за місцезнаходженням сторони, зобов'язаної за договором здійснити на користь другої сторони певні дії, такі як: передати майно, виконати роботу, надати послуги, сплатити гроші тощо.

Якщо зобов'язаною за договором є кожна із сторін, справа розглядається господарським судом за місцезнаходженням відповідача.

За наявності двох чи кількох відповідачів, які є зобов'язаними за договором, справа розглядається за місцезнаходженням одного з них за вибором позивача.

Якщо юридичну особу представляє уповноважений нею відособлений підрозділ, територіальна підсудність справи визначається залежно від місцезнаходження цього підрозділу (частина четверта статті 15 ГПК).

Справи у спорах, відповідачем (чи одним з відповідачів) у якому є орган з числа зазначених у частині п'ятій статті 16 названого Кодексу, розглядаються господарським судом міста Києва.

Якщо спір щодо визнання недійсним договору виник із земельних відносин, в яких беруть участь суб'єкти господарської діяльності, то з урахуванням вимог частини дев'ятої статті 16 ГПК справа підлягає розгляду господарським судом за місцезнаходженням об'єкта земельних відносин або основної його частини, за винятком справ, передбачених частиною п'ятою статті 16 цього Кодексу.

2. Загальні питання вирішення господарськими судами спорів, пов'язаних з визнанням правочинів (господарських договорів) недійсними.

2.1. Правовідносини, пов'язані з визнанням правочинів (господарських договорів) недійсними, регулюються ЦК України, ГК України, Земельним кодексом України, Законами України "Про оренду землі", "Про приватизацію державного майна", "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", "Про іпотеку", "Про страхування", "Про банки і банківську діяльність", "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності" та іншими актами законодавства.

Правочин може бути визнаний недійсним з підстав, передбачених законом.

Загальні підстави і наслідки недійсності правочинів (господарських договорів) встановлені статтями 215, 216 ЦК України, статтями 207, 208 ГК України. Правила, встановлені цими нормами, повинні застосовуватися господарськими судами в усіх випадках, коли правочин вчинений з порушенням загальних вимог частин першої - третьої, п'ятої статті 203 ЦК України і не підпадає під дію інших норм, які встановлюють підстави та наслідки недійсності правочинів, зокрема, статей 228, 229, 230, 232, 234, 235, 10571 ЦК України, абзацу другого частини шостої статті 29 Закону України "Про приватизацію державного майна", частини другої статті 20 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", частини другої статті 15 Закону України "Про оренду землі", статті 12 Закону України "Про іпотеку", частини другої статті 29 Закону України "Про страхування", статті 78 Закону України "Про банки і банківську діяльність", статті 71 Закону України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності" тощо.

Отже, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

2.2. За загальним правилом невиконання чи неналежне виконання правочину не тягне за собою правових наслідків у вигляді визнання правочину недійсним. У такому разі заінтересована сторона має право вимагати розірвання договору або застосування інших передбачених законом наслідків, а не визнання правочину недійсним. Водночас частиною п'ятою статті 27 Закону України "Про приватизацію державного майна" передбачено, що на вимогу однієї із сторін договір купівлі-продажу може бути розірвано або визнано недійсним за рішенням суду в разі невиконання іншою стороною зобов'язань, передбаченим договором купівлі-продажу, у визначені строки.

2.3. Якщо, вирішуючи господарський спір, суд встановить, що зміст договору, пов'язаного з предметом спору, суперечить законодавству, чинному на момент укладення договору, він, керуючись пунктом 1 частини першої статті 83 ГПК, вправі за власною ініціативою визнати цей договір недійсним повністю або у певній частині із застосуванням за необхідності й наслідків визнання недійсним нікчемного правочину (абзац другий частини п'ятої статті 216 ЦК України).

Реалізація господарським судом цього права здійснюється незалежно від наявності відповідного клопотання сторони (на відміну від припису пункту 2 частини першої тієї ж статті ГПК).

2.4. У процесі вирішення спору сторони можуть самі усунути у встановленому порядку порушення, які тягнуть за собою визнання правочину недійсним, зокрема, шляхом: вчинення нового правочину; погодження правочину з відповідним державним органом, якщо це необхідно було для даного правочину, а таке погодження не було раніше здійснено тощо. Сторони також не позбавлені права вчинити правочин про внесення змін до правочину з метою приведення його у відповідність із законом (крім зміни ціни в договорі після його виконання, оскільки згідно з частиною третьою статті 632 ЦК України така зміна не допускається). Якщо згаданий правочин (про внесення змін) не суперечить вимогам закону, господарський суд приймає судове рішення, виходячи з його умов. При цьому господарським судам необхідно мати на увазі, що законом не передбачено заборони стосовно надання правочинові, - в тому числі про внесення змін до іншого правочину, - за згодою сторін зворотної дії в часі.

2.5. Правочини, які не відповідають вимогам закону, не породжують будь-яких бажаних сторонам результатів, незалежно від волі сторін та їх вини у вчиненні незаконного правочину. Правові наслідки таких правочинів настають лише у формах, передбачених законом, - у вигляді повернення становища сторін у початковий стан (реституції) або в інших.

У зв'язку з цим господарським судам:

2.5.1. Слід мати на увазі, що визнання правочину (господарського договору) недійсним господарським судом є наслідком його вчинення з порушенням закону, а не заходом відповідальності сторін. Тому для такого визнання, як правило, не має значення, чи усвідомлювали (або повинні були усвідомлювати) сторони протиправність своєї поведінки під час вчинення правочину; винятки з цього правила можливі, якщо вони випливають із закону (див., зокрема, абзац шостий підпункту 3.3, підпункт 3.6 і підпункт 3.7 пункту 3 цієї постанови);

2.5.2. Необхідно з урахуванням приписів статті 215 ЦК України та статті 207 ГК України розмежовувати види недійсності правочинів, а саме: нікчемні правочини, недійсність яких встановлена законом (наприклад, частина перша статті 220, частина друга статті 228 ЦК України, частина друга статті 207 ГК України), і оспорювані, які можуть бути визнані недійсними лише в судовому порядку за позовом однієї з сторін, іншої заінтересованої особи, прокурора (зокрема, частина перша статті 227, частина перша статті 229, частина перша статті 230, частина перша статті 232 ЦК України, частина перша статті 207 ГК України).

За змістом частини другої статті 215 ЦК України нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, є недійсним незалежно від наявності чи відсутності відповідного рішення суду. Однак це не виключає можливості подання та задоволення позову про визнання нікчемного правочину (господарського договору) недійсним.

Отже, спори про визнання нікчемних правочинів недійсними підлягають вирішенню господарськими судами у загальному порядку. З'ясувавши, що оспорюваний правочин є нікчемним, господарський суд зазначає в резолютивній частині рішення про його недійсність або, за відсутності підстав для такого визнання, відмовляє в задоволенні позову.

Сторони нікчемного правочину не зобов'язані виконувати його умови (навіть якщо суд не визнавав його недійсним). Поряд з тим законом не виключається можливість вирішення судом спорів, пов'язаних з визнанням нікчемних правочинів дійсними, у випадках, встановлених законом (частина друга статті 218, частина друга статті 220 ЦК України).

2.6. Нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, вважається таким з моменту його вчинення (частина перша статті 236 ЦК України).

За змістом частини третьої статті 207 ГК України господарське зобов'язання, визнане судом недійсним, також вважається недійсним з моменту його виникнення.

У силу припису частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, встановлених частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 названого Кодексу, саме на момент вчинення правочину.

Не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено (договір, який не укладено).

У зв'язку з наведеним господарським судам необхідно встановлювати, чи є оспорюваний правочин вчиненим та з якого моменту (статті 205 - 210, 640 ЦК України, частини друга - п'ята, сьома статті 180 ГК України тощо).

Зокрема, не вважаються вчиненими правочини (укладеними господарські договори), в яких (за якими): відсутні передбачені законом умови, необхідні для їх укладення (не досягнуто згоди за всіма істотними для даного правочину умовами); не отримано акцепт стороною, що направила оферту; не передано майно, якщо відповідно до законодавства необхідна його передача; не здійснено державну реєстрацію або нотаріальне посвідчення, необхідні для його вчинення, тощо. Встановивши відповідні обставини, господарський суд відмовляє в задоволенні позовних вимог як про визнання правочину недійсним, так і про застосування наслідків недійсності правочину. Водночас господарським судам необхідно враховувати таке. Визначення договору як неукладеного може мати місце на стадії укладення договору, а не за наслідками виконання його сторонами. Отже, якщо дії сторін свідчать про те, що оспорюваний договір фактично було укладено, суд має розглянути по суті питання щодо відповідності його вимогам закону; це правило не стосується випадків, коли для вчинення правочину необхідні його державна реєстрація або нотаріальне посвідчення, оскільки за відсутності відповідної реєстрації чи посвідчення договір в будь-якому разі не вважається укладеним.

Сама лише відсутність у договорі тієї чи іншої істотної умови (умов) може свідчити про його неукладення, а не про недійсність (якщо інше прямо не передбачено законом, як-от частиною другою статті 15 Закону України "Про оренду землі").

При цьому позовна вимога про визнання правочину неукладеним не відповідає передбаченим законом способам захисту цивільних прав та охоронюваних законом інтересів, і тому в задоволенні відповідної вимоги має бути відмовлено; в такому разі можуть заявлятися вимоги, передбачені главою 83 ЦК України.

Розірвання сторонами договору, виконаного повністю або частково, не позбавляє сторони права на звернення в майбутньому з позовом про визнання такого договору недійсним.

Так само не перешкоджає поданню відповідного позову закінчення строку (терміну) дії оспорюваного правочину до моменту подання позову.

2.7. Частиною третьою статті 207 ГК України передбачена і можливість припинення господарського зобов'язання лише на майбутнє. Отже, якщо зі змісту господарського договору випливає, що зобов'язання за цим договором може бути припинено лише на майбутнє, оскільки неможливо повернути усе одержане за ним (наприклад, вже здійснене користування за договором майнового найму (оренди), користування електроенергією, спожиті послуги, зберігання, здійснене за відповідним договором, тощо), то господарський суд одночасно з визнанням господарського договору недійсним (за наявності підстав для цього) зазначає в резолютивній частині рішення, що зобов'язання за договором припиняється лише на майбутнє.

При цьому слід враховувати, що зобов'язання припиняються на майбутнє не на підставі відповідної вказівки в рішенні суду, а в силу закону, тому при визнанні недійсним правочину (господарського договору) зобов'язання його сторін припиняються на майбутнє з моменту набрання чинності рішення суду про визнання правочину (договору) недійсним, хоча б у судовому рішенні й не було зазначено про таке припинення.

Якщо господарське зобов'язання припиняється лише на майбутнє, господарським судам слід виходити з того, що у відповідних випадках і неможливості повернення одержаного за зобов'язанням у натурі правові наслідки такої недійсності визначаються відповідно до статті 216 ЦК України та частини другої статті 208 ГК України.

Разом з тим якщо за правочином, визнаним недійсним, права та обов'язки передбачалися лише на майбутнє, то наслідки у вигляді реституції застосовані бути не можуть, але згідно з частиною другою статті 236 ЦК України можливість настання таких прав та обов'язків у майбутньому припиняються.

2.8. Щодо вимог, пов'язаних з визнанням правочинів недійсними, застосовується загальна позовна давність (стаття 257 ЦК України, з урахуванням водночас наведеного в підпунктах 2 і 3 пункту 5 Перехідних та прикінцевих положень Закону України "Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства" від 20.12.2011 N 4176-VI). Для окремих видів вимог законом встановлюється й спеціальна позовна давність, наприклад, статтею 20 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)". Перебіг позовної давності починається, за загальним правилом, від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України), за винятком випадків, зазначених у частинах другій і третій цієї статті. Зокрема, за позовами про застосування наслідків нікчемного правочину (повернення коштів, іншого майна тощо) позовна давність починається не від дня вчинення такого правочину, а від дня, коли почалося його виконання.

Необхідно мати на увазі також припис пункту 7 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, за змістом якого до позовів про визнання оспорюваного правочину недійсним, а також про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину правила ЦК України про позовну давність застосовуються за умови, коли право на подання відповідного позову виникло після 1 січня 2004 року; до позовів же, право на подання яких виникло до зазначеної дати, застосовується попереднє законодавство про позовну давність, тобто відповідні норми Цивільного кодексу Української РСР 1963 року.

2.9. На підставі статті 215 ЦК України недійсними можуть визнаватися не лише правочини, які не відповідають цьому Кодексу, а й такі, що порушують вимоги інших законодавчих актів України, указів Президента України, постанов Кабінету Міністрів України, інших нормативно-правових актів, виданих державними органами, у тому числі відомчих, зареєстрованих у встановленому порядку.

При цьому господарським судам необхідно мати на увазі, що відповідно до частини другої статті 4 ГПК господарський суд повинен відмовити у визнанні правочину недійсним, коли ці вимоги ґрунтуються на акті державного чи іншого органу, що не відповідає законодавству.

У розгляді позовів про визнання недійсними правочинів, при вчиненні яких було застосовано нормативно-правові акти державних та інших органів, у подальшому скасовані (визнані нечинними або недійсними) згідно з судовими рішеннями, що набрали законної сили, господарським судам необхідно виходити з того, що сам лише факт такого скасування (визнання нечинним або недійсним) не може вважатися достатньою підставою для задоволення відповідних позовів без належного дослідження господарським судом обставин, пов'язаних з моментом вчинення правочину та з його можливою зміною сторонами з метою приведення у відповідність із законодавством.

Відповідність чи невідповідність правочину вимогам закону має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину. У разі коли після такого вчинення набрав чинності акт законодавства, норми якого інакше регулюють правовідносини, ніж ті, що діяли в момент вчинення правочину, то норми такого акта, якщо він не має зворотної сили, застосовуються до прав та обов'язків сторін, які виникли з моменту набрання ним чинності.

2.10. Якщо чинне законодавство прямо не визначає кола осіб, які можуть бути позивачами у справах, пов'язаних з визнанням правочинів недійсними, господарському суду для вирішення питання про прийняття позовної заяви слід керуватися правилами статей 1 і 2 ГПК. Отже, крім учасників правочину (сторін за договором), а в передбачених законом випадках - прокурора, державних та інших органів позивачем у справі може бути будь-яке підприємство, установа, організація, а також фізична особа, чиї права та охоронювані законом інтереси порушує цей правочин.

Прокурор, звертаючись до господарського суду із заявою про визнання правочину недійсним, виступає позивачем або зазначає у ній позивачем державний чи інший орган або установу, організацію, уповноважені здійснювати відповідні функції держави у спірних правовідносинах, наприклад, управляти майном, що є предметом цього правочину, і визначає відповідачами, як правило, сторони за правочином (договором). Виняток можуть становити випадки, коли однією з сторін є названий орган (установа, організація); у такому разі відповідачем визначається друга сторона.

У разі коли учасниками оспорюваного правочину є декілька осіб, а позов поданий однією з них, господарський суд має вирішити питання про залучення до участі у справі як відповідачів усіх зазначених осіб (частина перша статті 24 ГПК), - за умови, що склад сторін у справі узгоджуватиметься з вимогами статті 1 названого Кодексу.

Якщо правочин вчинено стосовно майна, належного кільком особам на праві спільної часткової власності, інші співвласники згідно зі статтями 358, 361 ЦК України та статтею 27 ГПК залучаються до участі у справі зі спору про визнання такого правочину недійсним. При цьому недотримання вимог статті 362 ЦК України в разі продажу учасником спільної часткової власності своєї частки іншій особі не є підставою для визнання правочину недійсним, оскільки інші співвласники в цьому випадку вправі вимагати переведення на них прав і обов'язків покупця. Якщо ж правочин вчинено щодо майна, належного кільком особам на праві спільної сумісної власності, то інші співвласники до участі у справі не залучаються, оскільки правочин з приводу розпорядження спільним майном вважається вчиненим за їх згодою, а за відсутності такої згоди вони відповідно до частини четвертої статті 369 ЦК України можуть подати позов про визнання відповідного правочину недійсним.

У силу припису статті 204 ЦК України правомірність правочину презюмується. Отже, обов'язок доведення наявності обставин, з якими закон пов'язує визнання господарським судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача (прокурора - в разі подання ним відповідного позову).

2.11. За загальним правилом статті 217 ЦК України правочин не може бути визнаний недійсним, якщо законові не відповідають лише окремі його частини і обставини справи свідчать про те, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної його частини. У такому разі господарський суд може визнати недійсною частину правочину. Недійсними частини правочину визнаються за загальними правилами визнання правочинів недійсними із застосуванням передбачених законом наслідків такого визнання. Якщо недійсна частина правочину виконана будь-якою із сторін, господарський суд визначає наслідки такої недійсності залежно від підстави, з якої вона визнана недійсною.

2.12. У разі вирішення спору про недійсність правочину (договору), зміст якого містить елементи різних договорів (змішаний договір - частина друга статті 628 ЦК України), господарському суду слід виходити з такого.

Якщо в законі не передбачено вид договору, то господарюючі суб'єкти вправі самостійно визначати свої взаємовідносини через договори, що містять елементи різних договорів, і навіть таких, що не передбачені чинним законодавством, але оптимально регулюють їх права і обов'язки. У таких випадках господарському суду необхідно дати оцінку усім умовам договору, з'ясувати законність застосування актів законодавства, елементи яких складають зміст договору, та обставини їх виконання, і, приймаючи рішення, застосувати законодавство, яке відповідає умовам договору та діям сторін й вирішити питання щодо законності частин договору за правилами, що стосуються визнання правочинів недійсними.

2.13. Вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена як самостійно, так і, з урахуванням припису частини першої статті 58 ГПК, бути об'єднана з вимогою повернути одержане за цим правочином у натурі або про відшкодування його вартості (якщо повернення у натурі неможливе). В разі заявлення вимоги про повернення одержаного за правочином відповідач має право подати зустрічний позов (стаття 60 ГПК) про витребування належного йому майна або відшкодування вартості останнього. Якщо такий позов не подано, господарський суд з огляду на припис частини п'ятої статті 216 ЦК України та з урахуванням конкретних обставин справи може з власної ініціативи застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину також і щодо позивача.

За умови, що позовну вимогу заявлено про визнання правочину недійсним без застосування наслідків такої недійсності, судовий збір сплачується як з немайнового спору. За позовною вимогою про застосування наслідків недійсності правочину судовий збір сплачується залежно від вартості майна (суми коштів), стосовно якого (якої) заявлено вимогу. У випадку об'єднання відповідних вимог судовий збір піддягає сплаті з вимог як немайнового, так і майнового характеру.

Наслідком визнання правочину недійсним не може бути його розірвання, оскільки відповідні вимоги є за своїм правовим характером взаємовиключними.

Якщо позивач посилається на нікчемність правочину для обґрунтування іншої заявленої вимоги, господарський суд не вправі посилатися на відсутність судового рішення про встановлення нікчемності правочину, а має дати належну оцінку відповідним доводам позивача.

У разі задоволення позову господарський суд у резолютивній частині рішення зазначає про визнання правочину недійсним (у тому числі й на майбутнє) і одночасно може зазначити про застосування передбачених законом наслідків, вказавши, зокрема, розмір сум, що підлягають стягненню, та/або найменування майна, що піддягає передачі, і місце його знаходження (пункт 4 частини першої статті 84 ГПК), а за необхідності й строк виконання певних дій (абзац другий частини другої цієї статті ГПК).

У вирішенні питання про застосування передбачених законом наслідків недійсності правочину, який є оспорюваним (а не нікчемним), господарському суду слід виходити зі змісту позовних вимог. Якщо спір з приводу таких наслідків між сторонами відсутній, у господарського суду немає правових підстав зобов'язувати їх вчиняти дії, прямо передбачені законом, зокрема частиною першою статті 216 ЦК України, частиною другою статті 208 ГК України.

2.14. За встановленої під час судового розгляду неможливості повернути одержане за правочином майно у натурі (через його втрату, псування, істотну зміну тощо) набувач повинен відшкодувати вартість майна за цінами, які існують на момент відшкодування (абзац другий частини першої статті 216 ЦК України). З метою такого відшкодування заінтересована особа вправі звернутися до набувача з окремою позовною вимогою.

У разі застосування реституції за недійсним договором, у якому не встановлена вартість майна і вона не може бути визначена виходячи з його умов, така вартість визначається виходячи із звичайних цін, що склалися на момент укладення договору (частина четверта статті 632 ЦК України). Звичайними є ціни, які за подібних обставин зазвичай сплачувалися за аналогічне майно у відповідний момент часу у відповідному регіоні. Доведення рівня таких цін покладається на особу, яка заявила вимогу про відшкодування вартості майна. У разі неможливості з'ясування вартості майна в такий спосіб (наприклад, якщо майно визначене індивідуальними ознаками і не має аналогів) та в інших необхідних випадках господарський суд за клопотанням заінтересованої сторони чи з власної ініціативи може призначити відповідну судову експертизу.

Відшкодування збитків та моральної шкоди, завданої у зв'язку із вчиненням недійсного правочину, здійснюється винною стороною за загальними правилами, встановленими для зобов'язань, що виникають із факту заподіяння шкоди, тобто за правилами позадоговірної (деліктної) відповідальності (§ 1 глави 82 ЦК України). Відповідний спір може бути вирішений господарським судом як під час провадження у справі про визнання правочину недійсним, так і окремо від нього, - залежно від змісту позовних вимог.

2.15. Наслідки недійсності правочину підлягають застосуванню лише стосовно сторін даного правочину, тому на особу, яка не брала участі в правочині, не може бути покладено обов'язок повернення майна за цим правочином. У зв'язку з цим не підлягають задоволенню позови власників (володільців) майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження майна, які були вчинені після правочину, визнаного недійсним. У відповідних випадках майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, позовів відповідно до статей 387 - 390 або глави 83 ЦК України, зокрема, від добросовісного набувача - з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України. При цьому необхідно мати на увазі, що добросовісність набувача майна в силу частини п'ятої статті 12 названого Кодексу презюмується.

Якщо судом буде встановлено, що набувач знав або повинен був знати про наявність перешкод до вчинення правочину, зокрема те, що продавець майна не мав права його відчужувати, це може свідчити про недобросовісність набувача й бути підставою для задоволення позову про витребування у нього цього майна.

Продаж майна на торгах (аукціоні), проведених з порушенням порядку, встановленого чинним законодавством, виключає можливість визнання особи, яка придбала товар на таких торгах (аукціоні), добросовісним набувачем відповідного майна.

2.16. Судове рішення про задоволення позову про повернення майна, переданого за недійсним правочином, чи про витребування майна з чужого незаконного володіння особи, за якою зареєстровано право власності на майно у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, є підставою для здійснення державної реєстрації права власності на майно, що підлягає такій реєстрації, за позивачем (стаття 19 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень").

2.17. Якщо спір про визнання недійсним правочину (господарського договору) вирішується одночасно з розглядом іншим судом іншої справи, позовні вимоги в якій ґрунтуються на цьому ж правочині (зокрема, про стягнення коштів, витребування майна тощо), то наведене згідно з частиною першою статті 79 ГПК може з урахуванням обставин конкретної справи бути підставою для зупинення провадження у такій іншій справі до закінчення розгляду справи про визнання правочину (господарського договору) недійсним.

3. Питання, пов'язані з визнанням правочинів (господарських договорів) недійсними з окремих передбачених законом підстав.

3.1. Господарюючі суб'єкти як юридичні особи повинні вчиняти правочини в письмовій формі як між собою, так і з фізичними особами (в останньому випадку - за винятком тих правочинів, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення; статті 206, 208 ЦК України). Відтак свобода вибору у підприємства, установи, організації, що укладає угоду, між усною та письмовою формою правочину є винятком, а обов'язкова письмова форма - правилом.

Дво- або багатосторонні правочини (договори), які повинні укладатися в письмовій формі, можуть укладатися, зокрема, шляхом обміну листами, телеграмами, телетайпограмами, телефонограмами, радіограмами, засобами електронного зв'язку тощо за підписами сторін, які їх надсилають. Якщо іншою стороною заперечується одержання нею відповідного документа, заінтересована сторона зобов'язана подати господарському суду належні докази його надіслання поштою або іншим передбаченим законом чи договором засобом зв'язку; за неподання таких доказів у суду відсутні підстави для висновку про додержання сторонами письмової форми правочину (договору).

Поряд із загальними вимогами до письмової форми правочину (стаття 207 ЦК України, частина перша статті 181 ГК України) законодавством встановлюються спеціальні вимоги до окремих видів договорів. Наприклад, договір перевезення повинен оформлюватися зазначеним у відповідному статуті документом; передбачено форми для договорів, що укладаються банками, біржами.

У разі недотримання сторонами письмової форми правочину для з'ясування факту його вчинення та змісту слід виходити з приписів частини другої статті 205 ЦК України; поведінка сторін, що засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків, може доводитися письмовими доказами та поясненнями сторін.

Недодержання форми правочину, якої вимагає закон, тягне за собою недійсність правочину лише у разі, коли це прямо передбачено законом, зокрема, статтями 547, 981, 1055, 1059, 1107 ЦК України. У зазначених випадках правочин є нікчемним.

Якщо сторонами правочину, пов'язаного з переходом права власності (повного господарського відання) на нерухоме майно, не дотримано вимог закону стосовно правил державної реєстрації прав на таке майно, то сама лише ця обставина не є підставою для визнання такого правочину недійсним, оскільки зазначена реєстрація не є елементом форми правочину. Водночас необхідно мати на увазі, що згідно з частиною четвертою статті 334 ЦК України права на нерухоме майно, які піддягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону.

3.2. Нотаріальне посвідчення правочинів (договорів) є обов'язковим лише у передбачених законом випадках або коли сторони домовилися про нотаріальне посвідчення договору (частина четверта статті 639 ЦК України). Зокрема, вимоги щодо обов'язкового нотаріального посвідчення правочину встановлено для довіреності, що видається у порядку передоручення, договору іпотеки, договору купівлі-продажу об'єкта приватизації державного майна, договору найму транспортного засобу за участю фізичної особи тощо; при цьому, однак, слід мати на увазі, що такого посвідчення не потребує договір, укладений за участю громадянина, який набув статусу суб'єкта підприємницької діяльності.

У зв'язку з недодержанням вимоги щодо нотаріального посвідчення правочинів нікчемними є лише такі правочини, які відповідно до чинного законодавства підлягають обов'язковому нотаріальному посвідченню чи такі, умовами яких передбачено обов'язкове нотаріальне посвідчення.

У вирішенні спорів, пов'язаних з визнанням правочинів, які піддягали нотаріальному посвідченню, дійсними (статті 219, 220 ЦК України), господарські суди повинні з'ясувати: чи підлягав відповідний правочин нотаріальному посвідченню, з яких причин його не було нотаріально посвідчено та чи втрачена можливість такого посвідчення, а також чи не суперечить зміст правочину вимогам закону, оскільки в такому разі позов не може бути задоволений.

Якщо недійсність нотаріально посвідченого правочину обґрунтовується саме посиланням на неправомірність дій нотаріуса, що його посвідчив, то нотаріус може залучатися до участі у справі як третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору (стаття 27 ГПК).

Правочини можуть визнаватися дійсними виключно з підстав, визначених частиною другою статті 219 і частиною другою статті 220 ЦК України. Вимоги про визнання дійсними правочинів з інших підстав задоволенню не підлягають з огляду на невідповідність таких вимог установленим законом способам захисту прав та законних інтересів (частина друга статті 16 ЦК України, частина друга статті 20 ГК України).

3.3. У господарських відносинах правочин (договір), як правило, вчиняється шляхом складання документа (документів), що визначає (визначають) його зміст і підписується безпосередньо особою, від імені якої він вчинений, або іншою особою, яка діє в силу повноважень, заснованих, зокрема, на законі, довіреності, установчих документах. Для вчинення правочинів органи юридичної особи не потребують довіреності, якщо вони діють у межах повноважень, наданих їм законом, іншим нормативно-правовим актом або установчими документами.

Вирішуючи спори, пов'язані з представництвом юридичної особи у вчиненні правочинів, господарські суди повинні враховувати таке.

Письмовий правочин може бути вчинений від імені юридичної особи її представником на підставі довіреності, закону або адміністративного акта.

Особа, призначена уповноваженим органом виконуючим обов'язки керівника підприємства, установи чи організації, під час вчинення правочинів діє у межах своєї компетенції без довіреності.

Що ж до кола повноважень відокремленого підрозділу юридичної особи стосовно вчинення правочинів від імені цієї особи, то воно визначається її установчими документами, положенням про відокремлений підрозділ, яке затверджене юридичною особою, або довіреністю, виданою нею ж у встановленому порядку керівникові цього підрозділу.

Припис абзацу першого частини третьої статті 92 ЦК України зобов'язує орган або особу, яка виступає від імені юридичної особи не перевищувати своїх повноважень. Водночас саме лише порушення даного обов'язку не є підставою для визнання недійсними правочинів, вчинених цими органами (особами) від імені юридичної особи з третіми особами, оскільки у відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження (абзац другий частини третьої статті 92 ЦК України). Отже, позов про визнання недійсним відповідного правочину може бути задоволений у разі доведеності юридичною особою (позивачем) у господарському суді тієї обставини, що її контрагент знав або повинен був знати про наявні обмеження повноважень представника цієї юридичної особи, але, незважаючи на це, вчинив з ним оспорюваний правочин (що не отримав наступного схвалення особи, яку представляють). Наприклад, третя особа, укладаючи договір, підписаний керівником господарського товариства, знає про обмеження повноважень цього керівника, оскільки є акціонером товариства і брала участь у загальних зборах, якими затверджено його статут.

У зв'язку з наведеним господарському суду слід виходити з того, що контрагент юридичної особи знає (або повинен знати) про обмеження повноважень цієї особи, якщо:

- такі обмеження передбачені законом (наприклад, абзацом другим частини другої статті 98 ЦК України);

- про відповідні обмеження було вміщено відомості у відкритому доступі на офіційному веб-сайті розпорядника Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб підприємців.

Якщо договір містить умову (пункт) про підписання його особою, яка діє на підставі статуту підприємства чи іншого документа, що встановлює повноваження зазначеної особи, то наведене свідчить про обізнаність іншої сторони даного договору з таким статутом (іншим документом) у частині, яка стосується відповідних повноважень, і в такому разі суд не може брати до уваги посилання цієї сторони на те, що їй було невідомо про наявні обмеження повноважень представника її контрагента.

3.4. Наступне схвалення юридичною особою правочину, вчиненого від її імені представником, який не мав належних повноважень, унеможливлює визнання такого правочину недійсним (стаття 241 ЦК України). Настання передбачених цією статтею наслідків ставиться в залежність від того, чи було в подальшому схвалено правочин особою, від імені якої його вчинено; тому господарський суд повинен у розгляді відповідної справи з'ясовувати пов'язані з цим обставини. Доказами такого схвалення можуть бути відповідне письмове звернення уповноваженого органу (посадової особи) такої юридичної особи до другої сторони правочину чи до її представника (лист, телефонограма, телеграма, телетайпограма тощо) або вчинення зазначеним органом (посадовою особою) дій, які свідчать про схвалення правочину (прийняття його виконання, здійснення платежу другій стороні, підписання товаророзпорядчих документів і т. ін.). Наведене стосується й тих випадків, коли правочин вчинений не представником юридичної особи з перевищенням повноважень, а особою, яка взагалі не мала повноважень щодо вчинення даного правочину.

Якщо керівник відособленого підрозділу юридичної особи мав відповідні повноваження, але у правочині помилково відсутні вказівки на те, що її укладено від імені юридичної особи, то ця обставина також не може бути підставою для визнання правочину недійсним. У таких випадках правочин слід вважати вчиненим від імені юридичної особи.

3.5. Відповідно до пункту "і" частини п'ятої статті 41 і статті 59 Закону України "Про господарські товариства" до компетенції загальних зборів учасників товариства з обмеженою відповідальністю віднесено затвердження договорів, укладених на суму, що перевищує вказану в статуті товариства.

Цими нормами передбачено не укладення договорів, а їх затвердження. Тому якщо господарським судом буде з'ясовано, що статутом товариства з обмеженою відповідальністю право виконавчого органу цього товариства на укладення договору не обмежено, тобто такий орган уклав договір без порушення наданих йому повноважень, то сам лише факт незатвердження договору після його підписання не може бути підставою для визнання договору недійсним.

Відповідно до пункту 22 частини другої статті 33 Закону України "Про акціонерні товариства" до виключної компетенції загальних зборів акціонерного товариства належить прийняття рішення про вчинення значного правочину, якщо ринкова вартість майна, робіт або послуг, що є предметом такого правочину, перевищує 25 відсотків вартості активів за даними останньої річної фінансової звітності товариства. Тому вчинення значного правочину виконавчим органом товариства за відсутності такого рішення є підставою для визнання його недійсним, якщо правочин не було схвалено в подальшому загальними зборами акціонерного товариства (стаття 241 ЦК України).

3.6. Правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), за змістом частини першої статті 227 ЦК України є оспорюваним.

Ліцензія є необхідною для здійснення деяких видів господарської діяльності, зазначених у статті 9 Закону України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності", а також у випадках, визначених Законами України "Про банки і банківську діяльність", "Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів" тощо.

Правочин вважається вчиненим без ліцензії, якщо на час такого вчинення останню не отримано, або строк її дії закінчився, або ліцензію анульовано (відкликано), або її дію зупинено у передбачених законом випадках. При цьому не має значення, з яких причин була відсутня ліцензія, а також чи знала або повинна була знати про це інша сторона правочину. У разі коли на момент вчинення правочину юридична особа не мала ліцензії, а на час, коли правочин був виконаний або мав бути виконаний, вона ліцензію отримала, підстави для визнання правочину недійсним відсутні.

3.7. Необхідною умовою для визнання господарського договору недійсним як такого, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства (частина перша статті 207 ГК України), є наявність наміру хоча б у однієї з сторін щодо настання відповідних наслідків.

До господарських договорів, що підпадають під ознаки відповідної норми, слід відносити ті, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави і суспільства і спрямовані, зокрема, на:

використання всупереч законові державної або комунальної власності;

незаконне заволодіння, користування розпорядження (в тому числі відчуження) об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (статті 14, 15 Конституції України);

відчуження викраденого майна;

виробництво і відчуження певних об'єктів, вилучених або обмежених у цивільному обігу (відповідні види зброї, боєприпасів, наркотичних засобів, іншої продукції, що має властивості, небезпечні для життя та здоров'я громадян, тощо);

виготовлення і поширення літератури та іншої продукції, що пропагує війну, національну, расову чи релігійну ворожнечу;

приховування від оподаткування доходів, інше ухилення від сплати податків;

виготовлення чи збут підробних документів і цінних паперів;

незаконне вивезення за кордон валютних коштів, матеріальних чи культурних цінностей;

використання власного майна на шкоду інтересам суспільства, правам, свободі і гідності громадян.

Для прийняття рішення зі спору необхідно встановлювати, у чому конкретно полягала завідомо суперечна інтересам держави і суспільства мета укладення господарського договору, якою із сторін і в якій мірі виконано зобов'язання, а також наявність наміру у кожної із сторін.

Наявність такого наміру у сторін (сторони) означає, що вони (вона), виходячи з обставин справи, усвідомлювали або повинні були усвідомлювати протиправність укладуваного договору і суперечність його мети інтересам держави і суспільства та прагнули або свідомо допускали настання протиправних наслідків. Намір юридичної особи визначається як намір тієї посадової або іншої фізичної особи, яка підписала договір, маючи на це належні повноваження. За відсутності останніх наявність наміру у юридичної особи не може вважатися встановленою.

За змістом частини першої статті 208 ГК України стягнення в доход держави одержаного чи належного за зобов'язанням здійснюється лише в тих випадках, коли завідомо суперечний інтересам держави і суспільства господарський договір був повністю або частково виконаний хоча б однією з сторін. Якщо за наявності наміру сторін договір не був виконаний, він визнається недійсним без застосування наслідків, передбачених цією статтею.

3.8. Цивільна правоздатність юридичної особи, за загальним правилом, є універсальною, тобто відповідна особа здатна мати такі ж цивільні права та обов'язки, як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині (частина перша статті 91 ЦК України), а відтак вправі вчиняти будь-які не заборонені законом правочини. Тому сама лише відсутність у статутних документах чи в положеннях, якими регулюється діяльність, зокрема, суб'єктів господарювання, записів щодо можливості здійснення ними певної діяльності та, відповідно, вчинення тих чи інших правочинів не тягне за собою визнання таких правочинів за їх участю недійсними.

Винятки із зазначеного правила встановлюються законом.

Так, статтею 86 названого Кодексу передбачено, що непідприємницькі товариства (споживчі кооперативи, об'єднання громадян, включаючи релігійні організації, профспілки тощо) можуть поряд із своєю основною діяльністю здійснювати підприємницьку діяльність за умов, що інше не встановлено законом і якщо ця діяльність відповідає меті, для якої вони були створені, та сприяє її досягненню. Отже, недодержання зазначених умов при вчиненні непідприємницьким товариством правочину є підставою для визнання останнього недійсним.

Здійснення певних видів підприємницької діяльності потребує відповідного ліцензування (див. також підпункт 3.6 пункту 3 цієї постанови).

3.9. За змістом статті 229 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, є оспорюваним.

Під помилкою слід розуміти таке неправильне сприйняття стороною правочину предмета чи інших істотних умов останнього, що вплинуло на її волевиявлення, за відсутності якого можна вважати, що правочин не було б вчинено. Помилка повинна мати істотне значення, зачіпати природу правочину або такі якості його предмета, які значно знижують можливість його використання за призначенням. При цьому істотною вважається така помилка, наслідки якої неможливо усунути або їх усунення вимагає значних витрат від особи, що помилилася, - з урахуванням її майнового становища, характеру діяльності тощо. Обставини, з приводу яких помилилася особа, мають бути наявними на час вчинення правочину.

Обов'язок доведення відповідних обставин покладається на позивача.

Не вважається помилкою щодо якості продукції (товару, іншого майна) неможливість її використання або утруднення в її використанні, які сталися після виконання хоча б однією з сторін зобов'язань, що виникли з правочину, і не пов'язані з поведінкою іншої сторони правочину. Не має правового значення помилка у мотивах правочину (тобто в обставинах, у зв'язку з якими особа вчиняє правочин) або незнання стороною правочину норм законодавства.

3.10. У вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними на підставі статей 230 - 233 ЦК України господарські суди повинні мати на увазі, що відповідні вимоги можуть бути задоволені за умови доведеності позивачем фактів обману, насильства, погрози, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, тяжких обставин і наявності їх безпосереднього зв'язку з волевиявленням другої сторони щодо вчинення правочину.

Під обманом слід розуміти умисне введення в оману представника підприємства, установи, організації або фізичної особи, що вчинила правочин, шляхом повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності, або замовчування обставин, що мали істотне значення для правочину (наприклад, ненадання технічної чи іншої документації, в якій описуються властивості речі).

Під насильством розуміється фізичний або психологічний вплив на особу, представника сторони правочину або його близьких з метою спонукання його до вчинення правочину.

Зловмисна домовленість - це умисна змова представника однієї сторони правочину з другою стороною, внаслідок чого настають несприятливі наслідки для особи, від імені якої вчинено правочин. У визнанні правочину недійсним з відповідної підстави доведенню підлягає не наявність волі довірителя на вчинення правочину, а існування умислу представника, який усвідомлює факт вчинення правочину всупереч інтересам довірителя, передбачає настання невигідних для останнього наслідків та бажає чи свідомо допускає їх настання. Наслідком такого визнання, крім загальних наслідків, визначених статтею 216 ЦК України, є виникнення у довірителя права вимагати від свого представника і другої сторони, зокрема, солідарного відшкодування збитків. При цьому представником не може вважатися орган юридичної особи, в тому числі її керівник, навіть якщо він діяв всупереч інтересам цієї особи: представництво в даному разі визначається за правилами глави 17 названого Кодексу.

Ознаками правочину, що підпадає під дію статті 233 ЦК України, є вчинення особою правочину на вкрай невигідних для себе умовах (зокрема, реалізації за низьку оплату майна, що має значну цінність), під впливом тяжкої для неї обставини (наприклад, під загрозою банкрутства) і добровільно, тобто за відсутності насильства, обману чи помилки, можливо, навіть з ініціативи самого позивача. Доведення того, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено або було б вчинено на інших умовах, покладається на позивача. Останній, крім повернення йому одержаного другою стороною, вправі вимагати відшкодування йому завданих збитків і моральної шкоди стороною, яка скористалася тяжкою обставиною.

3.11. Фіктивний правочин (стаття 234 ЦК України) є недійсним незалежно від мети його укладення, оскільки сторони не мають на увазі настання правових наслідків, що породжуються відповідним правочином. Таким може бути визнаний будь-який правочин, в тому числі нотаріально посвідчений. Якщо сторонами не вчинено ніяких дій на виконання фіктивного правочину, господарський суд приймає рішення лише про визнання фіктивного правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі коли на виконання правочину було передано якесь майно, такий правочин не може розцінюватися як фіктивний. Саме лише невчинення сторонами тих чи інших дій на виконання правочину не означає його фіктивності. Визнання фіктивного правочину недійсним потребує встановлення господарським судом умислу його сторін.

З урахуванням того, що фіктивний правочин не спрямований на набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків, він не створює цивільно-правових наслідків незалежно від того, чи він був визнаний судом недійсним.

У розгляді відповідних справ суд має враховувати, що ознака фіктивності має бути притаманна діям усіх сторін правочину. Якщо хоча б одна з них намагалася досягти правового результату, то даний правочин не може визнаватися фіктивним. Позивач, який вимагає визнання правочину недійсним, повинен довести, що всі учасники правочину не мали наміру створити правові наслідки на момент його вчинення.

Встановивши у розгляді справи, що певний правочин вчинено з метою приховати інший правочин (удаваний правочин), господарський суд на підставі частини другої статті 235 ЦК України має виходити з того, що сторонами вчинено саме той правочин, який вони мали на увазі, і розглянути справу по суті із застосуванням правил, що регулюють цей останній правочин. Якщо він суперечить закону, господарський суд має прийняти рішення про визнання його недійсним із застосуванням, за необхідності, відповідних правових наслідків.

3.12. У разі визнання недійсним кредитного договору, в якому виконання зобов'язання позичальника забезпечено заставою майна, а також у разі визнання недійсним договору застави, яким забезпечується виконання позичальником своїх зобов'язань за кредитним договором, господарським судом застосовуються наслідки недійсності відповідного договору, передбачені статтею 10571 ЦК України, в тому числі у вигляді накладення арешту на майно, яке було предметом застави, за відповідною заявою кредитодавця; за змістом приписів статті 10571 ЦК України господарський суд зобов'язаний вирішувати питання щодо накладення арешту на майно у випадках, передбачених частинами другою і п'ятою цієї статті. При цьому не має значення, з яких причин (підстав) договір визнається недійсним. Як накладення зазначеного арешту, так і його зняття здійснюється ухвалою господарського суду, винесеною згідно з частиною третьою статті 86 ГПК. Можливість оскарження відповідних ухвал окремо від рішення суду ГПК не передбачена.

3.13. За змістом положень Закону України "Про виконавче провадження" та Інструкції про проведення виконавчих дій, затвердженої Міністерством юстиції України від 15.12.99 N 74/5, державний виконавець здійснює підготовчі дії з метою проведення прилюдних торгів, а самі прилюдні торги з реалізації майна проводяться спеціалізованими організаціями, з якими Державною виконавчою службою укладається відповідний договір (пункт 5.11 названої Інструкції). З урахуванням правової процедури реалізації майна на прилюдних торгах, яка полягає в продажу майна, тобто в забезпеченні переходу права власності на майно боржника, на яке звернуто стягнення, до покупця - учасника прилюдних торгів, та особливостей, передбачених законодавством щодо проведення прилюдних торгів, у тому числі складання за результатами їх проведення акта про проведення прилюдних торгів, слід мати на увазі, що складання такого акта є оформленням договірних відносин купівлі-продажу майна на прилюдних торгах, а відтак є правочином, який може визнаватися недійсним у судовому порядку. Предметом спору може бути як протокол відповідних торгів із зазначенням сторін та істотних умов, так і договір купівлі-продажу, якщо він укладався. При цьому неоскарження позивачем у порядку статті 1212 ГПК дій або бездіяльності органу Державної виконавчої служби під час виконання судового рішення не є підставою для відмови в задоволенні позовних вимог про визнання прилюдних торгів недійсними.

3.14. Саме лише визнання господарським судом недійсними установчих документів юридичної особи, а також прийняття господарським судом рішення про ліквідацію юридичної особи чи про скасування державної реєстрації не є підставою для того, щоб вважати недійсними правочини, вчинені такою юридичною особою з іншими особами до моменту виключення її з державного реєстру. Проте у разі визнання у встановленому порядку недійсними установчих документів юридичної особи або скасування її державної реєстрації у зв'язку із здійсненням відповідної реєстрації на підставі загубленого документа, що посвідчує особу, або ж підставну особу - засновника юридичної особи та за наявності інших обставин, які свідчать про вчинення правочинів, що є предметом спору, з метою, завідомо суперечною інтересам держави і суспільства, укладені такою юридичною особою господарські зобов'язання мають визнаватися недійсними згідно з частиною першою статті 207 ГК України незалежно від часу їх укладення.

Якщо у встановленому порядку буде з'ясовано, що господарський договір укладено юридичною особою з метою ухилення від сплати податків та інших обов'язкових платежів або для легалізації коштів, набутих злочинним шляхом, суд має визнавати такі господарські зобов'язання недійсними за ознаками частини першої статті 207 ГК України.

3.15. У силу припису частини другої статті 548 ЦК України визнання правочину недійсним тягне за собою наслідки у вигляді визнання недійсними правочинів, спрямованих на забезпечення виконання зобов'язання, яке виникає з цього правочину, навіть якщо самі по собі вони відповідають вимогам закону. Виняток становить гарантія, оскільки згідно зі статтею 562 названого Кодексу вона не залежить від основного зобов'язання.

* * *

4. Визнати таким, що втратило чинність, роз'яснення президії Вищого арбітражного суду України від 12.03.99 N 02-5/111 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними" (з подальшими змінами і доповненнями).

5. Підпункт 20.5 пункту 20 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 24.10.2011 N 10 "Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам" викласти у такій редакції:

"20.5. У питаннях визначення підвідомчості і підсудності прав зі спорів про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними господарським судам слід враховувати викладене в пункті 1 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 N 11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними".

Голова Вищого
господарського суду України
В. Татьков
Секретар пленуму Вищого
господарського суду України
Г. Кравчук

[VOA]

Небольшие комментарии к предыдущему посту Печкина от ВоБУ. ВХСУ отметил, сообщил, подчеркнул - всё это в одном постановлении № 11 .

19.06.2013, 10:30

Если правочин совершен на основании нормативного акта, который потом отменили: признают ли договор недействительным

ВХСУ отметил, что недействительными могут признаваться не только правочины, которые не соответствуют Гражданскому кодексу Украины, но и те, которые нарушают требования других законодательных актов Украины, указов Президента Украины, постановлений Кабмина, иных нормативно-правовых актов, изданных госорганами, в том числе ведомственных, зарегистрированных в установленном порядке.
Хозсуд должен отказать в признании правочина недействительным, если эти требования основываются на акте государственного или иного органа, который не соответствует законодательству.
Сам лишь факт отмены (признания недействующим или недействительным) нормативно-правовых актов государственных и других органов, которыми руководствовались при заключении правочинов, не может считаться достаточным основанием для признания недействительными таких правочинов. Здесь хозсуд должен надлежащим образом исследовать обстоятельства, связанные с моментом совершения правочина и с его возможным изменением сторонами с целью приведения в соответствие с законодательством.
Соответствие или несоответствие правочина требованиям закона оценивают относительно законодательства, действовашего на момент совершения правочина.
В случае если после такого совершения вступил в силу акт законодательства, нормы которого иначе регулируют правоотношения, нежели те, которые действовали на момент совершения правочина, то нормы такого акта, если он не имеет обратной силы, применяются к правам и обязанностям сторон, возникшим с момента вступления его в силу.
Постановление Пленума Высшего хозяйственного суда Украины от 29.05.13 г. № 11
http://www.vobu.com.ua/rus/news/view/18449

19.06.2013, 10:00

Может ли хозсуд по собственной инициативе признать договор недействительным

Высший хозсуд Украины сообщил: если хозсуд во время рассмотрения дела выяснит, что содержание договора, связанного с предметом спора, противоречит законодательству, которое действовало на момент заключения договора, он вправе по собственной инициативе признать этот договор недействительным полностью или в определенной части с применением при необходимости и последствий признания недействительным ничтожного правочина (абз. 2 ч. 5 ст. 216 Гражданского кодекса Украины).
Хозсуд может реализовать это право независимо от наличия ходатайства стороны.
Постановление Пленума ВХСУ от 29.05.13 г. № 11
http://www.vobu.com.ua/rus/news/view/18447

19.06.2013, 09:30

Могут ли стороны во время судебного процесса устранить недостатки договора, которые влекут его недействительность

Высший хозяйственный суд Украины подчеркнул, что в процессе разрешения спора стороны могут самостоятельно устранить нарушения, влекущие за собой признание правочина недействительным. Это можно совершить путем: совершения нового правочина; согласования правочина с соответствующим госорганом, если это необходимо было для данного правочина, а такое согласование не было ранее осуществлено, и т.п.
Стороны также не лишены права совершить правочин о внесении изменений в правочин с целью приведения его в соответствие с законом (кроме изменения цены в договоре после его выполнения, поскольку согласно ч. 3 ст. 632 Гражданского кодекса Украины такое изменение не допускается).
Если упомянутый правочин (о внесении изменений) не противоречит требованиям закона, хозяйственный суд принимает судебное решение, исходя из его условий. При этом закон не предусматривает запрета предоставлять правочину, в т.ч. о внесении изменений в другой правочин, по согласию сторон обратного действия во времени.
Постановление Пленума ВХСУ от 29.05.13 г. № 11
http://www.vobu.com.ua/rus/news/view/18446

[VOA]

Интересное постановление ВАСУ.
Фактически сводится к тому, что налоговики не могут самостоятельно признавать сделки ничтожными. Только через суд.

Скрытый текст: показать

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"14" листопада 2012 р. м. Київ К/9991/50772/12

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі Бухтіярової І.О., Костенка М.І., Приходько І.В.,

розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «ПВК «Будівельник»

на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 14.09.2011 року

та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 02.08.2012 року

у справі № 2а-9864/11/2670

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «ПВК «Будівельник»

до Державної податкової інспекції у Оболонському районі м. Києва

про визнання нечинним та скасування податкового повідомлення-рішення, -

ВСТАНОВИЛА:

Товариство з обмеженою відповідальністю «ПВК «Будівельник»(далі -позивач, ТОВ «ПВК «Будівельник») звернулось у липні 2011 року до суду з адміністративним позовом до Державної податкової інспекції у Оболонському районі м. Києва (далі -відповідач, ДПІ у Оболонському районі м. Києва) про визнання нечинним та скасування податкового повідомлення-рішення від 20.06.2011 року № 0000472306.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 14.09.2011 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 02.08.2012 року, в задоволенні позовних вимог відмовлено повністю.

Не погоджуючись з рішеннями судів попередніх інстанцій, позивач подав касаційну скаргу, в якій просить їх скасувати та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити, оскільки вважає, що постанову та ухвалу було прийнято з порушенням норм матеріального права та без належного врахування всіх обставин справи.

Відповідач своїх заперечень на касаційну скаргу позивача до суду не надав.

Відповідно до ч. 1 ст. 220 КАС України, суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Судами попередніх інстанцій встановлені такі фактичні обставини справи.

Спірне податкове повідомлення-рішення від 20.06.2011 року за № 0000472306 прийнято ДПІ у Оболонському районі м. Києва на підставі документальної невиїзної перевірки позивача, за результатами якої складено Акт від 30.05.2011 року № 229/23-6/31466963, де зазначено, що ТОВ «ПВК «Будівельник»занижено суму податку на додану вартість, що підлягає нарахуванню до сплати в бюджет в розмірі 1 791 382,63 гривні.

Зазначеною перевірко встановлено, що контрагент позивача ТОВ «Лаватан» за основним місцем обліку відсутній, не має належних ресурсів для здійснення господарської діяльності.

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України, розглянувши касаційну скаргу в порядку письмового провадження, перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, приходить до висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню, з наступних підстав.

Так, відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суди попередніх інстанцій вказали на відсутність у позивача первинних документів, які б підтверджували реальність проведення господарських операцій з контрагентом.

Однак, з такими висновками судів попередніх інстанцій колегія суддів касаційної інстанції не погоджується з огляду на наступне.

Актом від 30.05.2011 року № 229/23-6/31466963 про проведення документальної невиїзної перевірки суб'єкта господарювання ТОВ «ПВК «Будівельник»з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 01.01.2011 року по 28.02.20011 року було встановлено, що правочини укладені між ТОВ «ПВК «Будівельник»та ТОВ «Лаватан»є нікчемними, у зв'язку з чим ТОВ «ПВК «Будівельник»було завищено податковий кредит за період з січень 2011 року на 319 697,98 гривень, за лютий 2011 року на суму 1 471 684,65 гривні.

Однак, судами попередніх інстанцій не було враховано припис акту цивільного законодавства України, викладений в частині 1 статті 204 Цивільного кодексу України (далі -ЦК України) згідно з яким правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаним судом недійсним (презумпція правомірності).

Головною підставою вважати правочин нікчемним являється її недійсність, встановлена законом. Саме законом, а не Актами, які б факти в цьому акті не були відображені. Вказані ж в Акті висновки є суто суб'єктивною думкою державного податкового ревізора-інспектора, оскільки були зроблені за відсутності інформації, яка надається в передбаченому законодавством порядку.

Крім того, відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 року було звернено увагу на наступне: «...вимога про встановлення нікчемності правочину підлягає розгляду у разі наявності відповідної суперечки. Такий позов може пред'являтися окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. В цьому випадку в резолютивній частині судового рішення суд вказує про нікчемність правочину або відмову в цьому. Вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена як одночасно з вимогою про визнання оспорюваного правочину недійсним, так і у вигляді самостійної вимоги у разі нікчемності правочину і наявності рішення суду про визнання правочину недійсним. Наслідком визнання правочину (договору) недійсним не може бути його розірвання, оскільки це взаємовиключні вимоги. Якщо позивач посилається на нікчемність правочину для обґрунтування іншої заявленої вимоги, суд не має права посилатися на відсутність судового рішення про встановлення нікчемності правочину, а повинен дати оцінку таким аргументам позивача. Відповідно до статей 215 і 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним і про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину можуть бути заявлені як однією із сторін правочину, так і іншою зацікавленою особою, права і законні інтереси якої порушені здійсненням правочину».

Таким чином, навіть за наявності ознак нікчемності правочину податкові органи мають право лише звертатися до судів з позовами про стягнення в доход держави коштів, отриманих по правочинах, здійснених з метою, що свідомо суперечить інтересам держави і суспільства, посилаючись на їх нікчемність.

У зв'язку з цим слід зазначити, що одним з основних завдань органів державної податкової служби є здійснення контролю дотримання податкового законодавства і надання роз'яснень законодавства з питань оподаткування платникам податків. Жодним законом не передбачено право органу державної податкової служби самостійно, в позасудовому порядку, визнавати нікчемними правочини і дані, вказані платником податків в податкових деклараціях.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Зазначена норма недійсність господарського зобов'язання пов'язує з наступним: невідповідністю його змісту вимогам закону; наявністю мети, що за відомо суперечить інтересам держави і суспільства; укладенням учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним із них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності).

За вимогами цивільного законодавства існує презумпція правомірності правочину (ст. 204 ЦК України). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до статті 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

У складі цивільного правопорушення, передбаченого ст. 228 ЦК України міститься обов'язкова ознака -специфічна мета -порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Наявність мети, включеної до складу правопорушення підлягає обов'язковому доведенню.

Мета юридичної особи має бути доведена через мету відповідного керівника -фізичної особи, яка на момент укладання угоди виконувала представницькі функції за статутом (положенням) або за довіреністю. Слід зазначити, що наявність мети зазначеної в диспозиції ст. 228 ЦК України у фізичної особи тягне кримінальну відповідальність за відповідними статтями кримінального кодексу України за скоєний злочин, замах на злочин або готування до злочину.

Такі обставини можуть бути доведені лише обвинувальним вироком.

Відповідачем не надано доказів, а так само не було встановлено судами попередніх інстанцій фактів порушення конституційних прав чи свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконного володіння ним внаслідок укладання та виконання позивачем та ТОВ «Лаватан»правочинів.

Таким чином, відповідачем не доведено, а судами першої та апеляційної інстанції не встановлено, наявності мети, завідомо суперечної інтересам держави і суспільства, а також існування умислу у позивача чи його контрагента, як обов'язкової ознаки для визнання правочину недійсним та застосування адміністративно-господарських санкцій. Хоча факт порушення публічного порядку повинен бути доведеним певними засобами доказування.

Інший підхід потенційно надасть можливість посадовим особам державних органів на власний розсуд оголошувати будь-який правочин недійсним (нікчемним) без звернення до суду, що не є правильним виходячи з загальних засад судочинства.

Крім того, необхідно зазначити, що можливий захист порушеного права шляхом звернення до суду із позовом про визнання нікчемного правочину дійсним стосується лише нікчемних правочинів з дефектом форми та правочинів без необхідного схвалення (параграф 2 глави 16 ЦК України).

Відповідачем також не було обґрунтовано належним чином і доведено у встановленому законом порядку, що угоди порушують публічний порядок, суперечать моральним засадам суспільства та спрямовані на заволодіння майном держави.

Відповідачем лише зазначено, без відповідних доказів, про відсутність реальності поставок товарів (робіт, послуг) які економічно необхідні для виконання такого постачання або здійснення діяльності тощо, що може свідчити про відсутність необхідних умов для здійснення відповідної господарської, економічної діяльності як позивачем, так і його контрагентом -є тільки припущенням.

Крім того, посилання відповідача на частини 1, 5 статтю 203, частини 1,2 статті 215, статтю 216 ЦК України є безпідставним, так як зазначені норми можуть використовуватися лише при визнанні правочинів недійсними в судовому порядку.

Вказані висновки підтверджуються і ст. 20 Податкового кодексу України, відповідно до якої органам державної податкової служби України не надано повноважень щодо визнання тих чи інших угод (правочинів) недійсними та/або нікчемними.

Все вищевикладене було зазначено позивачем в позовній заяві та апеляційній скарзі, однак зазначені норми матеріального права не були взагалі враховані судами під час прийняття оскаржуваних рішень.

Крім того, під час ухвалення оскаржуваних рішень суди прийшли до висновку, що позивачем не надано доказів на підтвердження реальності господарських операцій між ТОВ «ПВК «Будівельник»та ТОВ «Лаватан».

Однак, позивачем до суду було надано: податкові накладні, видаткові накладні, рахунки-фактури, які підтверджують факт поставки товару ТОВ «Лаватан» на користь позивача та банківські виписки, які підтверджують факт повної оплати позивачем поставленого товару.

Всі зазначені вище документи підписані та скріплені печатками сторін та мають всі реквізити як того вимагає чинне законодавство України.

Відповідно до пп. 7.2.6. п. 7.2 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість»визначено, що «податкова накладна видається платником податку, який поставляє товар (послуги), на вимогу їх отримувача, та є підставою для нарахування податкового кредиту...».

Відповідно до пп. 7.4.5. п. 7.4. ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість»не дозволяється включення до податкового кредиту будь-яких витрат по сплаті податку, що не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями, а також «... у разі, коли на момент перевірки платника податку органом державної податкової служби суми податку, попередньо включені до складу податкового кредиту, залишаються не підтвердженими зазначеними цим підпунктом документами, платник податку несе відповідальність у вигляді фінансових санкцій, установлених законодавством, нарахованих на суму податкового кредиту, не підтверджену зазначеними цим підпунктом документами».

Враховуючи той факт, що у позивача як на момент проведення перевірки, так і під час судового розгляду даної справи були в наявності всі податкові накладні та інші первинні документи (їх копії наявні в матеріалах справи), які підтверджують факт поставки товар) ТОВ «Лаватан» на користь позивача, посилання суду як першої інстанції так і апеляційної інстанцій на пп. 7.2.6. п. 7.2 ст. 7 та пп. 7.4.5. п. 7.4. ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість»в обґрунтування своєї позиції є порушенням норм матеріального права.

Отже, доводи касаційної скарги дають підстави вважати, що при прийнятті оскаржуваних рішень, судами першої та апеляційної інстанцій було порушено норми матеріального та процесуального права.

Відповідно до ч. 1 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

Відповідно до частини 2 ст. 72 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Однак, судом, під час здійснення судочинства, було проігноровано вказану частину.

За таких обставин, висновки судів попередніх інстанцій щодо правомірності прийняття ДПІ у Оболонському районі м. Києва податкового повідомлення-рішення від 20.06.2011 року № 0000472306 не ґрунтуються на вимогах закону.

Відповідно до ст. 229 КАС України суд касаційної інстанції має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення, якщо обставини справи встановлені повно і правильно, але суди першої та апеляційної інстанцій порушили норми матеріального чи процесуального права, що призвело до ухвалення незаконного судового рішення.

Враховуючи, що суди повно і правильно встановили фактичні обставини справи, але неправильно застосували норми матеріального та процесуального права, що призвело до ухвалення незаконних судових рішень, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для задоволення касаційної скарги, скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалення нового судового рішення.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 210-231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «ПВК «Будівельник»-задовольнити.

Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 14.09.2011 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 02.08.2012 року у справі № 2а-9864/11/2670 скасувати та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.

Скасувати податкове повідомлення-рішення від 20.06.2011 року № 0000472306, прийняте Державною податковою інспекцією у Оболонському районі м. Києва.

Стягнути з Державного бюджету України на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «ПВК «Будівельник»судовий збір у розмірі 1550,00гривень.


Постанова набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі та може бути переглянута з підстав, у порядку та в строки, встановлені статтями 236-238 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя: І.О. Бухтіярова

Судді: М.І. Костенко



І.В. Приходько

Нікчемність правочинів — знову в актах перевірок

20.06.2013
Лист Міндоходів від 27.05.2013 р. №3642/6/99-99-19-04-01-15

Останнім часом багато фахівців приділили увагу судовим рішенням, які дуже критично поставилися до посилань в актах перевірок на нікчемність правочинів. На це є кілька причин, які чітко вказані у постанові ВАСУ від 14.11.2012 р. у справі №К/9991/50772/12, зокрема:

Причина 1. Головною підставою вважати правочин нікчемним є його недійсність, встановлена законом. Саме законом, а не актами, які б факти в цьому акті не були відображені.

Отже, очевидним є висновок ВАСУ про те, що зазначені в акті висновки про нікчемність правочинів є суто суб'єктивною думкою податкового ревізора-інспектора.

Причина 2. Жодним законом не передбачено право органу ДПС самостійно, в позасудовому порядку, визнавати нікчемними правочини і дані, зазначені платником податків у податкових деклараціях.

Очевидним є і другий висновок ВАСУ: навіть за наявності ознак нікчемності правочину податкові органи мають право лише звертатися до судів з позовами про стягнення в дохід держави коштів, отриманих за такими правочинами.

Причина 3. Згідно з вимогами цивільного законодавства існує презумпція правомірності правочину. Для визнання правочину нікчемним необхідно довести обставини, які тягнуть за собою кримінальну відповідальність. А це зробити можна лише вироком суду.

Таким чином, узагальнено суд вказав на неможливість посилань на відсутність реальності поставки (через визнання нікчемними правочинів) в актах перевірок без належних доказів (вироків суду).

Проте, незважаючи на висновок суду, Міндоходів все-таки вказує на необхідність повернутися до відображення в актах перевірок ознак нікчемних правочинів у разі виявлення таких ознак під час перевірок.

Виникає цілком логічне запитання: з якою метою податковий орган планує зазначати в актах перевірок ознаки нікчемності правочинів, якщо тут же вони стверджують, що «донарахування податкових зобов'язань повинно здійснюватися виключно за порушення норм податкового законодавства» і не бути пов'язано із фактом нікчемності?

Вочевидь податкові органи планують використовувати акт перевірки як документ, що підтверджує обставини (ознаки) нікчемності угод, виявлені під час перевірок, при зверненні до господарського суду (див. причину 2).

Ще один момент, на який звертає увагу Міндоходів у листі: податкові органи взяли на озброєння висновки, викладені в листі ВАСУ від 02.06.2011 р. №742/11/13-11. Зокрема, у ньому суд говорить про те, що будь-які документи (у тому числі договори, накладні, рахунки тощо) мають силу первинних документів лише в разі фактичного здійснення госпоперації. Таким чином, заперечуючи факт презумпції правомірності угод (правочинів), суд вказує лише на можливість застосування презумпції правомірності рішень платника податків.

Але, на відміну від коментованого листа, наведені вище висновки ВАСУ стосуються все-таки судів, а не встановлюють обсяг повноважень податкових органів під час проведення перевірок платників податків.

І останній момент у коментованому листі — питання оскарження актів перевірок.

Справді, з одного боку, ми цілком погоджуємося з уже сталою позицією судів щодо неможливості оскарження актів перевірок за відсутності у них ознак правового акта індивідуальної дії. Проте це не виключає можливості оскарження дій чи бездіяльності податківців, які склали акт перевірки та, скажімо, виклали там обставини чи факти, що не відповідають дійсності (або не перевірені та не підтверджені належним чином), під час оскарження податкового повідомлення-рішення чи окремим позовом.

Автор: Канарева Наталия
Джерело: «Дебет-Кредит»
http://news.dtkt.ua/ua/law/inspections/ ... newsletter

[vins]

Пирамида как основание недействительности договора. Позиция ВСУ

Верховний Суд України
П О С Т А Н О В А
16 січня 2013 року Справа № 6-161цс12

...
За змістом Контракту виконання послуг з адміністрування системи полягає в тому, що: клієнт сплачує передбачені Контрактом кошти, а ЗАТ «Філдес Україна» формує групу клієнтів, за рахунок чистих внесків яких здійснюється придбання автомобіля (ст. ст. 3, 5 Контракту); клієнт одержує автомобіль відповідно до принципів асигнації (визнання) автомобіля, передбачених Контрактом (ст. 7 Контракту); визнання автомобіля здійснює ЗАТ «Філдес Україна» на власний розсуд; право на купівлю автомобіля мають не всі учасники системи, а тільки ті, які володіють на останній день місяця, що передує акту асигнації, найбільшою кількістю балів (ст. 9 Контракту), тобто, які зробили найбільшу кількість внесків; Контракт не містить строків та (або) термінів отримання клієнтом автомобіля та не передбачає будь-яких гарантій отримання клієнтом автомобіля навіть у разі повної оплати його вартості; у разі відмови клієнта від Контракту внесок йому повертається після ліквідації групи за вирахуванням 10 % штрафу за односторонню відмову від Контракту, який не може бути менший ніж два чистих внески, нарахованих на підставі ціни товару, що є дійсною на день повернення, при цьому поверненню не підлягають вступний внесок, адміністративні витрати, страховий внесок (ст. 15 Контракту).
...
Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

За положеннями ч. 1, п. 7 ч. 3, ч. 6 ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів» нечесна підприємницька практика забороняється. Нечесна підприємницька практика включає в себе будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною.

Забороняються як такі, що вводять в оману, утворення, експлуатація або сприяння розвитку пірамідальних схем, коли споживач сплачує за можливість одержання компенсації, яка надається за рахунок залучення інших споживачів до такої схеми, а не за рахунок продажу або споживання продукції. Правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними.

Таким чином, указаний Закон установив недійсність правочинів, здійснених із використанням нечесної підприємницької діяльності, яка полягає, зокрема, у введенні в оману споживачів шляхом залучення їхніх коштів із метою реалізації діяльності пірамідальної схеми.

Саме до цього зводяться правові висновки, що викладені в ухвалі колегії суддів Судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 липня 2012 року, яка надана ОСОБА_8 як приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів» у подібних правовідносинах, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень.

Оскільки ОСОБА_8 сплачував кошти не за сам товар, а за можливість одержання права на купівлю товару, ЗАТ «Філдес Україна» без залучення власних коштів формувало групи клієнтів, за рахунок коштів яких здійснювалась передача права на купівлю товару одному з учасників групи, що є компенсацією за рахунок коштів інших учасників групи, залучених до умов діяльності системи «КАР КРЕДИТ», суд касаційної інстанції помилково погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що спірний договір - це досягнута між сторонами угода, яка не порушує прав ОСОБА_8, а діяльність ЗАТ «Філдес Україна» з реалізації системи «КАР КРЕДИТ» не є такою, що вводить споживача в оману.

[ОляЛьвів]

свіжа "ідея" від ДПС.
фірма-контрагент визнала себе транзитером. відповідно написали нам. Мовляв, зніміть з себе ПК і буде вам щастя. І зробіть це в поточній декларації у ( ось тут увага!) у додатку 1, ніяких штрафів і пені не платіть.
Не знаю, що це - некомпетентність податківців чи розвод, щоб потім треба було платити більше, але попереджаю про таку мульку.

[lutishka]

фірма-контрагент визнала себе транзитером.

А это, случайно, не Ваш контрагнент? http://forum.vobu.com.ua/viewtopic.php?f=1&t=67000

[ОляЛьвів]

з нашим контрагентом уже "спілкувалась". Плутаються в показах, зарази.то справа в прокуратурі, то в суд збираються йти, коротше, дурят нашего брата. але про те, зщо вони зняли з себе зобов"язання, вони нам сказали. не знаю, чи ця людина задає питання на ВОБУ та й знати не хочу.
я недавно з товаришкою "бодалась", вони вирішили визнати себе транзитерами, ціна питання відносно висока. питаю, а ти розумієш наслідки для своїх контрагентів, а вона мені - на війні кожен за себе.ось так, печально це все.

[Gala1109]

Прошу прощения, может я не совсем понимаю происходящее. Но у меня рвутся наружу несколько вопросов:
- Как можно признать себя транзитёром? Написать чистосердечное признание о том, что товарных операций не было, а была прогонка денег с целью надуть государство? Или просто согласившись с написанными в акте домыслами налоговиков?
- С какой целью нужно признавать себя транзитёром? С целью, нет, скорее в наивной надежде, что снятые НО и доходы налоговики отразят в лицевой карточке плательщика?
И тут даже не о последствиях для покупателя речь. Неужели не понятно этому налогоплательщику, что он в первую очередь себе яму роет? Его покупателя достанут или нет - это ещё баааальшой вопрос. А он УЖЕ согласился с тем, что его действия были умышленными и противозаконными.
Я в шоке от такой недальновидности.